Тітка не мала власних дітей і заздрила Адиній матері, що в тієї стільки синів та доньок. Отак воно і буває: в місті хтось має все, а в селі чесна людина перебивається з хліба на воду. Не дивно, що сталася революція. Але товариству племінниці тітка була рада, а коли дізналася, що дівчина письменна, то витягла зі скрині Біблію, яка залишилася їй від покійного чоловіка, і звеліла Аді читати вголос Святе Письмо, а сама тим часом варила кашу з м’ясом на вечерю. Тітка дуже любила історію про Ноя. «Ви Ноєві діти», — казала вона курям і собакам, хрестилась і хрестила тварин. Півень — агресивний поганин — заперечно кукурікав.
Село було далеко не тихим пристановищем і кишіло військовими. Солдати протоптували шляхи на засніжених вулицях, майданом походжали озброєні люди в цивільному. Тітка на них не зважала.
— То все — чоловічі справи, — махала вона рукою. — Всі гуртом у пекло підуть.
Вони йшли селом, несли яйця чоловікові, котрий міняв на них масло. Кури метушилися під ногами, чубилися, як діти. Проходячи повз найбільший будинок на вулиці, Ада помітила солдатів, котрі зібралися під його важкими брунатними дверима. Вони курили, сміялися, тупали чобітьми по снігу, всипаному порожніми пляшками та недопалками.
— Тут не ходи, — сказала тітка. — Тут вони тримають своїх жінок.
Тітка займала Аду шитвом, церуванням килимків і сорочок, литтям свічок із воску фосфоричного кольору.
Поки племінниця працювала, старенька сиділа поряд і без кінця нарікала на своїх братів та сестер.
— У мого брата грошей скільки хоч’, — казала вона Аді. — Та він, жаднюга, ніколи в житті про жодну душу не подбав. Він би ніколи не зрозумів, чого я тобі допомагаю.
Ада вже зібралася було заперечити, що він узяв до себе двох її братів, але зметикувала, що найліпше буде промовчати.
Їй подобалося кататися на ковзанах пізно ввечері. Якось, відмивши посуд і кинувши на лід корм для курей, вона схопила дерев’яні ковзани, які висіли коло печі, мітлу — і подалася на ставок.
Біля ставу сіла на підмерзлий сніг і начепила ковзани. Лід де-не-де закидало снігом, і Ада зрозуміла, що було б розумно прихопити й лопату. Дівчина взяла мітлу і махала нею перед собою, аж доки розчистила стежку. Від морозу паморочилось у голові й забивало подих. Ада глянула на зорі, які розкиданими сніжинками вкривали небо. Як близько вони, — здавалося, вона відчувала їх усіх: і матір, і батька, й усіх сестер і братів — наче вони були зовсім і не далеко, наче відстань нічого не означала, бо вони жили в ній. Дівчина швидко зігрілася. Відчувала, як червоніють щоки, наче тепло — це колір. Сама-одна на льоду при місяці, вона знову почувалася невимовно щасливою, дочкою стихій, наче війна — це взагалі клопіт когось іншого. Невдовзі вона виробила складну траєкторію, якою літала з грубуватою грацією, забувшись у вигадливому русі. Вона наспівувала пісню про багаття, згадуючи літо й ігри на пляжі над Чорним морем у Криму з подругою Славою. Кумедно серед снігу думати про пісок. Вона заплющила очі, згадала монастир, пасічникового кота й оголену руду жінку, котра пірнала у хвилі. Раптом Ада почала чхати. Час вертатися. Вона під’їхала до берега, сіла, зняла ковзани, знову важко натягла чоботи й пішла додому.
Ніч сяяла, мов церква на Різдво, й Ада дивилася, як вітер проносить снігом сухі листки.
Серед поля стояв великий джип із увімкнутим гучним мотором. Дивно. Що він тут робить, у цій глушині? Вона колись їздила машиною. Спочатку — першим в області дядьковим «бентлі». Коли дядько взяв дітей покататись, Ада гордо махала селянам, котрі визирали з усіх вікон, витріщаючись на те диво. Тепер вона підкрадалася до машини по снігу, порипуючи чобітьми. Щойно вона нахилилася, щоби зазирнути у вікно, двері відчинились — і вона відлетіла у сніг. Мітла випала з її рук. І тоді на неї кинувся він — вовк у формі. Світло фар зблискувало на його ґудзиках і медалях. Його борода дряпала їй щоки, а язик, мов у тітчиного собаки, ходив повіками та ніздрями, зуби до крові вп’ялись у шию. Він розірвав на ній шубу та сорочку, так що її маленькі груди огорнуло морозяне повітря. Задер їй спідницю, і його руки немовби почали розривати її навпіл, коли він розсував їй ноги і проштовхував пальці вглиб, наче намагаючись знайти якесь дно. Тоді схопив її за горло так, що вона не могла і вдихнути, й узявся заходити в неї. Адріана відчула, що її розриває зсередини — так її брат колись розірвав жабу петардою. Коли незнайомець скінчив, то встав, плюнув і помочився на сніг. Не дивлячись у її бік, застебнувся, сів у машину і хряснув дверима так, що Аді здалося, ніби він у неї вистрілив. Коли він поїхав, вона ще довго лежала на землі і кліпала, а зірки тихо підморгували їй. Коли одна покотилась, Ада машинально заплющила очі, щоби загадати бажання — та нічого не спало на думку. Вона не могла наважитися промовити навіть подумки своє бажання: щоби цей солдат помер.