Сет, Барух і Ада мовчки сиділи у вітальні, доки зійшло сонце і стало чути, як малеча прокинулась у сусідній кімнаті.
— Що ти їм скажеш? — запитав Сет.
Аду здивувала власна відповідь, яка цілком пасувала до того, як тепер розгорталися події: що химерніша ситуація, то легше. Усе було геть не таким, як вона уявляла: і смерть обох батьків, і розуміння того, чим вона ризикує, залишивши у себе цих братів. Дійсність неначе гралася з нею, намагалася від’єднати її від виразних, але ілюзорних упереджень. Властиво, дійсність, хай яка жахлива, майже завжди виявляється кращою, ніж ті страхи, з якими намагаєшся її уникнути.
Цілком імовірно, вона перебувала в шоковому стані, її серце ховалося від лиха, яке передчувало.
— Ви мамині друзі. Та і їх я днів зо два не випускатиму з дому, — рішуче сказала Ада.
Барух спокійно дивився на неї.
— Слухай, ти бліда, як сметана. Тобі треба поспати.
До кімнати тихо зайшов Орко.
— Це хто?
— Я Барух, великий чарівник! — відказав Барух таким тоном, яким би промовив «Доброго ранку!».
Орко розвернувся і побіг назад до кімнати.
Сет і Барух прожили у них кілька днів. Покладаючись на якісь невідомі Аді зв'язки, хлопці планували втечу.
— Якщо після війни будемо живі, ми тобі поштівку надішлемо, — сказав Сет.
Ада всміхнулась. Усі ці пригоди інколи нагадували гру. Тільки тоді, коли комусь ставало боляче та погано, було видно, яка в цій грі висока ставка. А проте інколи це просто не вкладалось у голові — наприклад, у ті хвилини Ада не могла повірити, що вже ніколи не побачить батьків. Звичайно, вони з хвилини на хвилину зайдуть, розкинуть руки для обіймів…
За повсякденними клопотами в неї не лишалося багато місця для журби: тепер треба було дбати про братів і сестер. Може, тому, коли Лев обіймав її та цілував, вона вже не відштовхувала його.
І то була не єдина причина.
Лев, хоч і невисокий на зріст, був гарний із лиця, мав орлиний ніс і тривожні блакитні очі. Тримався він упевнено, як значно старший чоловік. У партизани він пішов у п’ятнадцять років, коли його батьків витягли з дому і розстріляли на їхньому власному подвір’ї. Відтоді він сам дбав про себе. При цьому він був великий романтик. Не знав нічого, крім війни, — і те, чого вимагала від нього дійсність війни, п’янило Львове серце. Кожна мить показувала йому, скільки він може дарувати іншим, — і опіка над Адою приносила йому задоволення.
Проте він не часто розкривав їй душу, так ніколи й не зізнався, що саме він улаштував убивство солдатів, котрі позбавили життя її батька. Власне, він ніколи й не ділився з нею подробицями різних своїх перемовин — і ця потайність проводила між них певний вододіл.
Війна тривала, і вони дедалі частіше заводили мову про втечу з міста. Не можна було залишатися: коли повернуться комуністи, їх, без сумніву, стратять. Німці — теж загроза.
Усе вирішив раптовий прихід поліцаїв одного ранку: вони шукали Льва. Того вечора родина зібрала все необхідне, склала у два рюкзаки і подалася до табору біженців на тій території, яку вже відвоювали.
5
Табори біженців започаткувала міжнародна благодійна організація CARE — й мільйони людей уперше за багато років опинились у стабільному становищі. У таборах народжували дітей, ховали покійників, голосували, проводили уроки, там шліфували й відкладали на майбутнє мрії. Було місце і для кохання у квапливо збудованих спорудах, які для багатьох їхніх мешканців назавжди з’ясували різницю між розкішшю та необхідністю.
Якось увечері в таборі, стоячи з олов’яною мискою в черзі по їжу, Ада помітила цигана з білою бородою, такою довгою, що він поділив її на дві половини й перекинув через плечі, як коси. Вона впізнала кримського візника, котрий доправляв її сім’ю на вокзал. Згадала навіть його розповідь про Чингісхана.
Ада помітила, якого молочного кольору стали його очі. Чоловік був сліпий. Він ходив із ціпком, бо не бачив дороги.
Ада любила печену бульбу і завжди вела малих у чергу рано, поки страва була гаряча, а казани — повні. Тримаючи лице над картопляною парою, вона відчувала, як розчиняється в жарі земного плоду. Занурювати в картоплю олов’яну виделку було як занурюватись у гарячий пісок на пляжі. Їжа обпікала язик — і Ада всміхалася від того, наскільки їй байдужий той опік. Може, це слід було сприймати як попередження: біль став приправою, без якої все здавалося надто прісним. На мить вона забувала про братів і сестер, про рай і пекло, про велетенські питання попереду. Якби то можна було так сидіти вічно! Тоді Ада почувалася б найщасливішою з-поміж жінок.