На тих вечорах часто розігрували міні-водевілі, читали вірші, хмільний квартет без музики співав печальних пісень, переповідали заплутані історії про тих, хто не пережив війни. Ада якось підвелась і розповіла, як клієнт її батька потрапив до в’язниці й збавляв там час, роблячи шкатулки з хліба, яким його там годували, — то були чудові витвори з тонкими візерунками, — й він передав їх тим, перед ким залишався в боргу, напередодні свого розстрілу.
Ада була уславлена оповідачка. Серед найбільш пам’ятних історій від Ади — оповідка про повію. Полум’я лизало тополину кору, яка потріскувала за спиною, наче шинка на сковороді. Ада почала:
— То було якось увечері у Відні, до того, як ми потрапили в табір для переселенців. Я чекала на когось із потяга на вокзалі — може, на Льва, — вона кивнула у бік чоловіка. — І розговорилася з тією дівчиною. Скільки їй було — може, вісімнадцять? Вона була руда, з товстими губами. А скільки було мені — чи не шістнадцять? Забула вже. Німецькою я говорила слабенько, та мені було цікаво дізнатися… Її «фах» я зрозуміла з першого погляду: глибокий виріз блузки, губи такого крикливого кольору, який мали тими днями заходи сонця. Одна нога дівчини була в гіпсі. Я спитала в неї, чому вона до цього взялась і що сталося з її ногою. Вона не образилася — може, тому, що я була молодша за неї. Вечір, напевно, був тихий, — чи то вона вже за той день своє відпрацювала.
Вона розповіла мені, яка навколо нудьга: і війна, і життя, і чоловіки, котрі її наймають. Мало що її мучило, ніщо не дивувало. Вона була готова до всього, жоден чоловік не змушував її серце битися пришвидшено, жоден ранок не викликав запитань, що буде далі. У її житті пори року не мінялися — так вона мені сказала. Одного разу її поцілував чоловік, і вона дала йому ляпаса. Гадала, що він із неї сміється. На подив повії, той не вдарив її у відповідь, а провів із нею ніч. Він мав тонкі вуса. Скидався на британця, хоча, безумовно, був німець. Виявився парашутистом.
Наступного ранку він запросив її покататись у літаку. «Можемо разом спуститися з неба», — запропонував він. У літаку вона ніколи не бувала, парашутом не користувалась і поготів, але хмар торкнутися завжди мріяла. Він божився, що це абсолютно безпечно. Вони випили — під час війни майже всі ходили напідпитку — і знайшли якихось теж не дуже тверезих знайомих, котрі могли їм улаштувати катання в літаку поблизу.
День був ясний, безхмарний. З ними було ще кілька дівчат із військовими. Військові швиденько розповідали дівчатам, що треба робити, як приземлятися.
Тоді він допоміг їй надягти парашут, щось до нього причепив, мотузку чи що, вже не згадаю, — і вони стрибнули, взявшись за руки. Він смикнув за обидва шнури одночасно. Тільки в нього не розкрився парашут. Вона пам’ятає, як над нею розкрився купол, смикнувши її вгору так швидко, що вона випустила його руку.
Вона казала, що пам’ятає його крик: «Що мені робити?!. Що робити?!.» — по-німецьки. Казала, що, якби мала ніж, перерізала б стропи на своєму парашуті. Натомість дивилася, як красиво наближається земля, а приземлившись, зламала ногу і довго пролежала в полі, доки змогла доповзти до якоїсь ферми…
Емігранти завжди говорили про місця, яких ніхто з нас, дітей, не бачив, і їхні історії ми навіть не завжди могли собі до ладу уявити з їхньої мови. Ті події відбувалися десь невимовно далеко від наших домівок, не завжди були зрозумілі та зв’язні. А що ж сталося з парашутистом? Чому дівчина не загинула? Для нас той старий світ був то Атлантидою, то країною Оз, то островом Диявола; в думках наших батьків він займав стільки простору, що стояв залізною завісою поміж нами і ними. Наш близький та зрозумілий світ — реальність, яка кишіла бджолами, яскраво-помаранчевими саламандрами й метеликами пастельних барв, — для них був такий самий далекий, як для більшості з нас їхні поневіряння. Емігранти перебували немовби в полоні тунельного бачення і рухались у часі, не випускаючи з ока якогось давно минулого моменту. А тим часом навколо нас буяло американське літо. Ми кривлялись і штовхали одне одного ліктями — та від дорослих сховатися було годі, й вони все одно змушували нас читати вірші рідною мовою: «Тільки я, мов окаянний, і день і ніч плачу…» Хто це? Чого він плаче? Вони нам і розповідали, та все вилітало з голови кудись навздогін за іскрами багаття — в нічне небо, повне зірок і супутників. Тільки Алекс і Пол не сиділи з іншими дітьми. Круки ходили зграєю, тулились одне до одного коло вогню, як вовки на відпочинку.