Після ватри дітей відсилали спати, хоча кому рано засинається в горах? Коли двері зачинялися, я підходив до вікна і дивився, як кажани літають над верхівками дерев, а над полем — світляки: неначе мільйони очей підморгували мені. Я думав про молитви, які щойно проказав: «Отче наш», «Богородицю», Ісусову молитву, — всі вони такі гарні, завдяки їм мені не було страшно, бо кожне моє слово було почуто. Вони весь час були біля мене. Були й у кімнаті, й надворі, там, де світлячки. Вони оборонять нас від росіян. Вони допоможуть моїм тіткам і двоюрідним вибратися зі старої країни. Я завжди додатково читав «Богородицю» за бабусю, батькову матір, котрої не бачив ось уже п’ятнадцять років. А тоді дивився в темряву, чекав, коли відчиниться світ і з тіней вийде бабуся.
Моє ліжко стояло в кутку під тією стіною, за якою мешкали Круки. Іноді мене будив галас у їхній кухні: крик Алекса, лайка Пола, бурчання Льва. Я знав, що батько їх б’є. Більшість батьків била своїх дітей. На тих, хто, як мої, цього не робив, дивилися зверхньо, як на слабких.
Коли Лев не грав у футбол, то походжав околицями зі сигарою в зубах, низько насунувши на очі дашок кашкета. Судини на його біцепсах були фіолетові. Я, бувало, дивився на шрам у нього під оком — подейкували, що то слід від кулі.
Алекс про биття ніколи не говорив, навіть коли в нього на щоці вилискував синець. Було важко уявити, як від такого удару не тріснула кістка, — вилиці Алекс мав тонкі та кутасті. Натомість він нервово про щось торохтів і вів до криниці біля сараю, де, за чутками, минулого літа потонула дівчинка. Алекс розповів: кажуть, ніби хтось її туди штовхнув. Але хто — невідомо. Він стверджував, буцімто її можна навіть почути, якщо прислухатися. Ми пропихали голови в темну яму і слухали.
— Чуєш? — питав він.
Тільки жаби.
— Вона намагається розказати, хто її штовхнув. Слухай!
Я щосили прислухався, та не чув нічого.
— Ти що, не чуєш? — хитав головою Алекс. — Слухай, а знаєш що?
— Що?
— По-моєму, вона твоє ім’я називає.
І, вишкірившись, він біг геть.
Ця штука мене засмутила. Ну, звідки тій дівчинці знати, що мене звати Ніколас? Може, ми бачились у школі чи в церкві? Пізно ввечері я спитав маму, що вона про це знає, — і вона запевнила, що Алекс мене розіграв.
Того першого літа Круки ще навчили нас гратись у таємну поліцію. Треба було тягти жереб, хто буде мирний мешканець, а хто — шпигун. Кожен знав тільки те, хто він сам. Одному з гравців випадало бути «тілом». «Тіло» десь ховалося: в ідеалі — глибоко в лісі, — та перед тим лиш одному гравцеві казало, де саме. Гравець, котрому «тіло» розповіло свій секрет, міг бути і мирним мешканцем, і шпигуном. Той, хто знав, мав провести всіх решту до «тіла». Тільки от він не відав, хто саме в його команді друг, хто — ворог. Ця гра вчила людину основ параної. Коли ховався я, то швидко почувався покинутим, мені здавалося, що всі про мене забули. Я був лютий на себе за таку малодушність і відчайдушно бурмотів одну з піднесених молитов, яку вивчив у недільній школі.
«Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородицю, присноблаженну і пренепорочну, і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу…»
Комарі геть не давали зосередитися. Я бив себе по коліну, щипав за вухо, і ми з Алексом потихеньку, задкуючи, відходили від сотень людей, котрі скупчились у скельному амфітеатрі перед каплицею-альтанкою, що зблискувала цибулиною бані. Високі сосни оточували вірян, котрі стояли на килимі з блискучої мідяної глиці, й цю сцену освітлювали окремі промені, які пробивалися з-поміж хмар. А що, коли раптом промінь торкнеться чаші? Ударить грім, небеса розверзнуться — і хто його знає, що далі. Серед такого повітря все було можливе.
«…Преславна Приснодіво Богородице, прийми молитви наші і донеси їх Синові Твоєму і Богові нашому, щоб спас і просвітив задля Тебе душі синів наших…»
Кількасот людей стояли, уважно слухаючи лункий голос лисого священика, — а ми тихо відходили від них. Я наостанку озирнувся на матір у штрихах променів, на батька, котрий стояв поруч неї зі зосередженим обличчям, наче це все було сповнене для них надзвичайного значення. А ми пішли шукати Чоловіка у вежі. Ясне повітря бриніло мухами — то могли бути мініатюрні ангели, — а ми тим часом лізли замшілим і сипучим камінням, дедалі глибше занурюючись у світ казок. Чи буде коли-небудь світ такий наповнений можливостями та мріями, як того ранку?