— Я люблю батька, — сказав Алекс, коли я загадав йому задачку: «Тобі ліпше було би, якби хто помер перший: мати чи батько?» Цю забаву я приніс зі школи. Відповісти неможливо, а голову поморочити приємно. Ми сиділи з вудками біля ставка.
— Вони не помруть, — нарешті сказав він.
Мені не вистачало духу наживити черв’яка, тож я зав’язав його вузлом.
— Це як?
— Вони підуть до раю.
— Не всі.
— Батько каже, що пекла не існує. І чистилища — теж.
— То хто ж?
Але з огляду на його очевидну переконаність відповіді від нього я так і не домігся.
До нас підбіг іще хтось із хлопців і крикнув: «Агов, там гра починається!»
3
Як виявилося, того літа я востаннє бачив «старого революціонера». Наступного року Адріана Крук набула нечуваного серед емігрантів статусу — розлучилася. Її чоловік Лев почав жити з дев’ятнадцятирічною секретаркою зі заводу.
У Рузвельті, прогулюючись у неділю після церкви, мої батьки обговорювали Хрущова та Кеннеді. Також багато обговорювали й Аду, яка, здається, шоковим методом намагалася повернути решту парафіян у теперішній час, ходячи в химерних капелюхах і в спідницях із розрізами. Надійшли шістдесяті роки — а серед цілої громади зміни в житті, здається, вловлювала тільки вона.
— Не забувай, що сталося з її батьком, — заступився за місіс Крук мій тато.
— А що? — спитав я.
— Це — не для дитячих вух! — заперечила мама.
— Йому треба знати, — відказав батько.
— Потому. Як підросте, — мама закрила тему.
Наступного серпня дорогою на Кетскіллс мама знову повторювала, що нам треба по-доброму ставитися до Круків. Те, що Лев пішов зі сім’ї, — це жах. Вона чула, що хлопці геть відбилися від рук. Ада не вміла дати їм ради.
— Ти що, не можеш гратися з кимось іншим? — запитала вона. — Такі друзі тобі не пасують.
Цей рефрен дедалі частіше повторювався в наступні місяці. Від мого лоба скло нагрівалося. Людей, котрі сновигали тротуаром, змінили корови на лужку. Раз у раз я дивився, як батько тримає кермо. Широкі чорні брови сходилися над його носом, наче пальці. Якщо він утече чи загине — хто ж вестиме машину? Хто повезе мене до лікарні чи піднесе важкі торби сходами? Чи могла б мати впоратися з нами сама? Щось я сумнівався. Мені стало шкода Алекса і страшно за себе, тож я вирішив обов'язково з ним дружити. Алекс у свої десять іще залишався маленьким, худеньким і недоладним — і без ворожки було зрозуміло, що, на відміну від його атлетичного брата Пола, він шукав пригод на свою голову. Я хочу сказати, що волю він, без сумніву, мав. І жагу дій — теж. На нього було приємно дивитися — на цей уважний погляд із-під каштанового чуба. Коли Алекс зосереджувався, він морщився, його великий рот наче цілував повітря, а очі обабіч горбатого, проте шляхетного носа мружилися. Він був швидкий, але незграбний, наче воював сам зі собою, і лишалося тільки здогадуватися, які голоси та команди лунають у його голові.
Коли ми зупинилися перепочити на платному шосе, я забрів у соснячок, де кора з дерев облуплювалася, мов обпечена шкіра. Кого і що перебачили ці дерева! Далі, на галявині, бовваніла порожня оболонка будинку, який майже цілий вигорів ізсередини. Рама без шибки гойдалась у повітрі. Зазирнувши, я помітив піаніно з повним ротом поламаних клавіш; випотрошене крісло, оббите шкірзамінником, залізну раму від ліжка, на якому колись забавлялася якась пара. Повернувшись до машини, я знайшов, як гадав, кістку від пальця. Та коли я показав її батькові, чиї знання в усіх сферах: від акцій до троянд — дивували кожного, той розвіяв мої сподівання, запевнивши, що то просто хребет білки.
Коли ми наближалися до озера Блек-Понд того другого літа, мою печаль змінила ейфорія. Я згадав наші ігри: ту ж таки «таємну поліцію», озеро… Коли ми підходили до свого будиночка, я вже усміхався.
Надвечір Адріана Крук сиділа над озером у своєму чудернацькому солом'яному капелюсі, з-під якого кучерявилося пишне люто висвітлене волосся. Напевно, вона тоді була на піку своєї краси — такий другий розквіт буває у розлучених жінок. Її шкіра приймала золотаву засмагу як належне. Хоч і як важко їй було зі Львом — тими спогадами вона ні з ким не ділилася. Покинутість була їй до лиця.
Семен, який разом зі Львом працював на фабриці, помітив, як я задивляюся на його давню симпатію.