— А бачив б ти її двадцять років тому! Найкрасивіша дівка в таборі була. Усі навколо неї так і крутилися. Ми були як ті змії в озері. Такі очі, така краса!
Ада, яка сиділа навпроти нас, звернулася до Семена:
— Не їдеш сьогодні ввечері до міста?
— Тільки список давай! Усе, що хочеш, привезу! — відгукнувся Семен.
— Дякую. Правда, гарно на сонечку? Всюди гарно.
Вона поправила сонячні окуляри і посунула бретелі купальника.
У Рузвельті Ада працювала офіціанткою.
— Знаєш, — додав Семен, і його голос здригнувся від спогаду про давню закоханість, — вона ж не розуміє, що з нею сталося. Вона й далі намагається жити старим життям. Сподівається, що все владнається саме собою.
А тоді радше до себе, ніж до мене, промовив:
— До Америки треба по-справжньому хотіти.
— А ще, — додала місіс Ґвалт, яка слухала нашу розмову, — треба не забувати, звідки ми прийшли.
— Семене, можна ще лосьйону?
— Аякже!
Я дивився, як Семен підійшов до неї, ляпнув собі на долоні «Ban de Soleil» і почав його втирати в округлі засмаглі плечі Ади. За кілька хвилин вона сказала:
— Дякую, — і зупинила його руку довгими пальцями. — Дізнаюся, що треба хлопцям.
Вона різко сіла і поправила купальник.
Я дивився, як вона поволі йде до свого будиночка: спина поблискує, гарні довгі ноги рухаються обережно.
За кілька хвилин Семен підвівся.
— Піду зберуся. Нічого з крамниць не треба? Хочеш зі мною? — спитав він у мене.
— Ні, дякую.
Зміїний бік озера заріс очеретом і лататтям, яке цвіло з мулистого дна; на таке станеш — і ногу відразу обхопить наче якась слизька присоска. Драглиста слизькість тих водоростей була приємна і страшнувата — щось таке, наче провалюєшся комусь у рот. Якось серед дня, у спеку, ми хлюпалися на мілкому під пильним поглядом сонної чаплі на верхівці дуба, аж тут помітили, як із води, наче перископ, висувається маленька змійка. Алекс погнався за нею. Змія пливла повільно, ніби дражнилася. Я дивився, як тіло Алекса дедалі глибше занурюється у воду: від кісточок до колін, потому по пояс, — і ось він уже запливає за розвішену мотузку, а змія перетворюється на суцільний чорний м’яз, звивається на воді, брижить її поверхню. Поволі до спостереження за гонитвою долучились і дорослі. Але тоді він був уже на зміїному боці — наввимашки плив темно-зеленою водою. Ми з нього глузували.
— Як із лісу вискочив! — сказав хтось.
Алекс упіймав-таки змію. Він став у воді й підняв свій трофей над головою.
На мить усе стихло. Ми дивилися, як звивається в його руці чорна блискавка. І тут зі заростей, із-під латаття, з очеретів випливло кілька брунатних змій — і кинулося до нього. Та, яку він тримав у руці, вигнулась і вкусила його за зап’ястя. Алекс скрикнув.
Першим біля нього опинився мій батько. Місіс Крук остовпіла. Вона стояла, затуливши рот рукою, а друга рука стискалась і розтискалася, мов серце. В її очах було більше гніву, ніж страху. Я не знав, у яких близьких стосунках вона з катастрофами.
Й ось уже Алекс опинився в нашій машині: одну руку йому замотано червоним рушником, другу — синім, — і ми мчимо до Кінгстона у м’якій печері «крайслера». Позаду мовчазна та бліда Адріана обіймає сина, котрий тихо схлипує, більше від переляку, ніж від болю. З другого боку сидить моя мати. Я — попереду і, висунувши голову з вікна, за яким кукурудзи, кривлюся: мені прикро, я почуваюся винним. Я нічого не зробив, аби зупинити Алекса. Дивився на нього, як на Пола зі Львом, коли ті билися на футболі. Я дивлюся на велику червону цятку на пальці. Перш ніж моя мама його перев’язала, я простягнув руку і торкнувся Алекса: мені чомусь захотілося помацати, яка то кров. Я швидко підніс палець до носа, понюхав, а тоді витер руку до плавок. Але витерлося не все. Я починаю молитися: «Боже, порятуй мого друга!» Релігійний прохач. Я обіцяв Богові, що коли Він змилосердиться, то я подобрішаю до всіх — навіть до сусідського кота. Повз нас пролітали сараї.
У Кінгстоні практикант-індус із екзотичним британським акцентом підтвердив слова мого батька: ці змії — неотруйні.
— Я про таке навіть не чував, — зазначив він. — У нас змії — це тварини-самітники. Може, в них тут профспілка? — він гигикнув із власного жарту.
Попри те, що на руках і на грудях в Алекса був із десяток укусів, йому не так боліло, як він злякався. Після перев’язки та щеплення від правцю його відпустили. Ото, певно, дивацький вигляд ми мали тут, у цій сільській палаті: шестеро у пляжних капцях і в купальниках. Тільки мій тато накинув куртку, яка мішком висіла на його худому тілі поверх самих плавок.