З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.
— А цього батира за скільки?
— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.
— Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?
Чорнобаєві пахолки перезирнулися. Один з них аж крякнув, певно, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:
— Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?
— Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? — Алі хихикнув. — Прощай, ага Петро! Хай береже тебе Аллах!
Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.
6
Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.
Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.
Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, — його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…
Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.
— Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!
Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.
Через годину вони виїхали на битий шлях.
— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві…
Зненацька він замовк і почав прислухатись.
— Ви нічого не чуєте?
Всі зупинились.
— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.
— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О-о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.
Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.
— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це…
Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.
Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.
Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.
— Хто ви? — запитав збентежено.
— А ти хто? І куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.
— Я їду в Чорнобаївку.
— До кого?
— До Петра Чорнобая.
— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!
Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.
Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.
— Ху, це таки ви, пане! — Він стьобнув коня і під'їхав упритул. — Я від полковника..
— Що з батьком? — кинувся Чорнобай. — Йому погіршало?
— Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього. Їдьмо!.. Дорога кожна мить!
— Мати божа! — скрикнув Чорнобай. — Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…
— Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!
— Їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…
Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.
Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з-за кущів на шлях, спитав:
— Що він сказав, Митрофане?
— Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.
— Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! І хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам — дулю з маком!.. Повернемося додому — ні за що буде й горло промочити.