— О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…
— Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня — притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…
— Сто дзяблів! Лайдак! — вигукнув ображено пан Спихальський. — Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки — не як-небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…
Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.
Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.
— Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, — сказав він спокійно. — Сам господь бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…
— Занадто ти мудрий, пане Квочка! — вигукнув сердито Спихальський. — Пана гетьмана — і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!
Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.
Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:
— Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?
— А чим, — розважно відповів Квочка, — віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…
— Як же він сів?
— А він не сів — ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.
— Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зося, дружина пана Ястржембського, з Залісся?
— Ні, пане Мартине…
— Ти знаєш, як мене звати? — здивувався Спихальський. — Сконд? Звідки?
— Аякже! Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана…
— Но, но, не забувай, з ким говориш! — знову набундючився пан Спихальський. — Відповідай на питання!
— Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі — це всім було відомо — вчащали ви.
— Кгм… кгм… — закашлявся пан Мартин.
— А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…
— Цо?
Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.
— Що ти сказав? — розгублено перепитав пан Спихальський. — Невже пані Вандзя…
— Про це теж усі знали, крім пана.
Пан Спихальський стиснув кулаки.
— Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?
— Як перед богом!
— Прокляття! — вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. — Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло — чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..
Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.
— Досить вам зуби скалити! — гримнув на сміхунів Арсен. — Гаси свічку! Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…
Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.
3
Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.