– Що ти сказав? – розгублено перепитав пан Спихальський. – Невже пані Вандзя…
– Про це теж усі знали, крім пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.
– Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?
– Як перед богом!
– Прокляття! – вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. – Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіже-ну здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло – чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..
Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.
– Досить вам зуби скалити! – гримнув на сміхунів Арсен. – Гаси свічкуі Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…
Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.
Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки – в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.
Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн – Гамід. Позад нього – кілька турків-наглядачів. «Поженуть на роботу», – подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.
Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий – з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:
– За втечу – смертьі За непослух – канчуки! За лінощі – теж канчуки. Зрозуміли?
Стрій мовчав.
Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.
– Ось ти і ти, – Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, – вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом. Яцько і Многогрішний відійшли вбік.
– А ти, запорозька собако, вийди теж, – звернувся він до Арсена. – З тобою у мене окрема розмова.
Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.
– Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип'є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в'язницю!
Осман штурхонув козака піхвою шаблі.
– Йди, гяуре!
Арсен оглянувся на товаришів, на Я'цька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі Чи побачить він ще коли-небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в'язниці знайде свою смерть?
Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.
– Заходь! – і штовхнув у спину.
Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.
По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього ГамідІ
Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:
– Ти хто, друже? – Питання було вимовлене по-турецькому.
– Невільник.
– Болгарин? Чи, може, козак? Урус? – раптом запитав той по-болгарськи.
– Козак, – відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. – А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?
– Підійди ближче – я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина… Я хочу слухати твій голос, голос людський… Бо караюся вже тут багато років… Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гарячаї Це рука воїна, тверда і чесна… Слава аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох – і воно здаватиметься нам наполовину легшим… Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?
Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.
– Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? – роздумував в'язень. – Він здатний на таку вигадку…
– Може, й так, – погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. – Думаю, що я тут довго не затримаюсь…
– Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий… Я мандрівний дервіш-меддах… По-вашому – кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію – від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда…
– За що ж це він тебе?
– Це давня історія. Я розповім її тобі… Щоб вона не вмерла разом зі мною… Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.
Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.
– Глухонімий, бідолаха, – пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. – Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах… Та тепер і він не показується.
– Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, – нагадав Арсен.
– Я не забув, козаче… Я обов'язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато-багато років… Сідай і слухай.
– Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, – розпочав меддах. – Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві бейлер-бея. Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії ' або за картами.
Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.
Життя наше текло вільно, розмірене. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях і ахчийницях та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.
Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали – в який раз – болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.
Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралась і їй не видно було кінця.
Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв-горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.