А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї – а було їх тільки два – і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможено вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу.
– Піде два сміливці, – говорив паша. – Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою аллаха добереться до Загори.
Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:
– Я готовий доставити пакет, шановний пашо!
– Похвально! – вигукнув паша. – Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб-ага. Хто ж буде другим?
Він обвів очима старшин.
І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.
– Якщо Якуб-ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, – сказав він і додав: – Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер-бея.
Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м'якого міндера і обняв Гаміда.
– Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! – вигукнув він. – Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три-чотири дні, коли війська бейлер-бея підійдуть сюди.
Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере, доки нас не буде, і побажав щасливої путі.
Незважаючи на те, що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер-бея.
Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах – смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір'ями на густо-синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.
Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по-болгарському вигукнув:
– Стійте, турецькі собаки!
Інший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав постріл з яничарки ', але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.
– Тікай! А я затримаю їх! – шепнув, витягаючи з-за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.
Та в цю мить пролунав постріл – мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? – майнула в голові думка. – За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути – і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився – заплигав, заблимав, потім покотився вниз – прямо на мене… І я впав.
Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:
– Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вістії
І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам'яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.
Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.
Я лежав на простому, грубому дерев'яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.
Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?
Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.
Потім я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив біля себе хлопчика років п'яти-шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.
На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне.
Його права рука нижче ліктя була обв'язана шматком сірого полотна.
– Хто ти такий? – спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.
– Мене звати Якуб, – відповів я по-турецькому. – А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.
– А мене – Ненко, – відповів він і додав: – Я – гайдук! А ти?
Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, – перев'язано таким же полотном, як і хлопця, – певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:
– А я – турок.
Однак моє признання не збентежило його.
– А чому ж ти не страшний? – здивувався він.
– Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, – відповів я йому в тон.
– Гайдуки – це герої, які борються за волю Болгрії, – гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. – І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків, які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.
Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.
– Хто ж твій тато, Ненко?
– Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді" вся Болгарія стане вільною!
Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.
Отже, його батько – воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.
– А маму як звати?
– Маму звати Анка, – коротко відповів Ненко.
– А іцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.
– Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене – та до себеї.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.
– Дуже болить?
– Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.
Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.
– Ти й не плакав?
– Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!
– Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.
– Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.