Це оповідання мало схвилювати англійців та спонукати країну підвищити рівень морської підготовки. Вона була цікава й дещо страшна, але всі вважали описані в ній події занадто нереальними, тим більше що вчинок капітана Сайруса порушив фундаментальні морські правила: «призовий закон», тобто правила поведінки військових кораблів стосовно неозброєних суден, було прийнято ще в XIX столітті для регулювання військових дій щодо цивільних кораблів. З моменту прийняття цих правил їх дотримувалися всі морехідні сили, і за цими правилами військовий корабель може зупинити комерційне судно та обшукати його, але без загрози життю команди. Правила дозволяють відвести корабель у найближчий порт, де «призовий суд» вирішить його долю, але атакувати пасажирське судно вони забороняють.
Упевненість Англії в тому, що жоден народ не піде на таку ницість, оповідач у творі Дойла відкидає як ілюзію: «Здоровий глузд, — каже капітан Сайрус, — мав би вже їм підказати, що ворог гратиме за такими правилами, які вигідні перш за все йому. Ворог не питатиме, що йому можна робити, — він буде діяти, а вже потім обговорювати». Такі передбачення Дойла було відкинуто як занадто химерні, щоб навіть розглянути їх[77].
Проте британського адмірала Джекі Фішера — серед його заслуг модернізація військово-морських сил Британії та проектування першого «Дредноута» — турбувало те, як субмарини можуть змінити військові дії на морі. За сім місяців до початку війни Фішер написав меморандум, у якому висловив свої передбачення. Згідно з цим документом, Німеччина буде використовувати підводні човни, щоб топити неозброєні комерційні судна без жодних зусиль з порятунку екіпажу. Можливості та обмеження субмарин показують, що такий наслідок неминучий, доводив він: на субмарині немає місця, щоб прийняти екіпаж комерційного судна, а також недостатньо велика команда, щоб утримувати ворожий екіпаж на борту.
Крім того, писав Фішер, логіка військового часу свідчить про те, що коли таку стратегію почнуть застосовувати, то це набуде максимальних масштабів: «Суть війни полягає в жорстокості, і будь-яка поміркованість на війні — це дурість»[78].
Черчилль відкидав думку Фішера. Атака на неозброєні комерційні судна з субмарин без попередження, писав він, «суперечить споконвічним законам та морським традиціям»[79].
Хоча він і визнавав, що ця сама тактика, застосована проти військових цілей, є «чесною війною», на ранніх етапах війни ані він, ані його німецькі супротивники не очікували, що субмарини відіграватимуть важливу роль у битвах на великих глибинах. Стратегічна думка обох сторін зосереджувалася на головному флоті: у Британії це був Великий флот, у Німеччини — Флот відкритого моря. Обидві країни готувалися до битв за принципом «усе або нічого» — як Трафальґарська битва — за участі великих військових кораблів. Жодна сторона не хотіла першою виходити на відкрите протистояння з іншою. Вогнева міць Британії була більшою: двадцять сім військових кораблів класу дредноут проти шістнадцяти німецьких, але Черчилль розумів, що випадковості можуть звести перевагу нанівець, «якщо раптом спливе якась жахлива новина чи хтось помилиться»[80]. Для більшої безпеки Адміралтейство прийняло рішення розташувати флот у Скапа-Флоу — це своєрідна природна фортеця, утворена Оркнейськими островами, що на півночі Шотландії. Черчилль чекав першого кроку від Німеччини — вони мали вдарити скоро та на повну силу, адже німецький флот на початку війни був сильнішим, ніж будь-коли.
Німецькі стратеги, з іншого боку, добре усвідомлювали перевагу Британії та розробили план, згідно з яким німецькі кораблі мали обмежено атакувати британський флот, щоб поступово підірвати його міць[81]. Такий прийом німецький адмірал Райнгард Шеер назвав «партизанською війною», запозичивши термін «guerrilla» з іспанської — так іще на початку XIX століття стали називати маломасштабні бойові дії. Таким чином, як тільки вони «підріжуть» флот ворога, писав Шеер, у німців з’явиться «сприятлива» нагода дати британцям кульмінаційний бій.
«Ми все чекали[82], — писав Черчилль, — але нічого не відбувалося. Ніяких важливих подій. Жодної битви».
На початку війни в стратегіях обох країн підводні човни майже не брали участі. «Тоді, на самому початку[83], — писав Геревард Гук, молодий британський моряк, — мабуть, ніхто не бачив, що субмарини можуть завдавати якихось пошкоджень». Але скоро він переконався в протилежному[84]: один випадок яскраво продемонстрував справжню руйнівну силу субмарин, а також виявив величезний недолік у конструкції великих британських військових кораблів.
На світанку у вівторок, 22 вересня 1914 року, три великі британські крейсери, «Aboukir», «Hogue» і «Cressy», патрулювали ділянку Північного моря поблизу узбережжя Голландії, відому під назвою «Широкі чотирнадцяті». Крейсери йшли зі швидкістю у 8 вузлів — спокійно і, як з’ясувалося пізніше, необачно. На борту кораблів було багато кадетів — 15-річний Гук на «Hogue» був одним із них. Ці кораблі були повільними та старими — вони явно дуже ризикували, на флоті їх узагалі називали «ескадра-наживка»[85]. Гук — пізніше він стане капітаном Гуком — спав на своїй койці, коли о 6:20 його розбудив «страшенний струс». Мічман намагався розбудити всіх, щоб повідомити, що один із крейсерів, «Aboukir», торпедовано і він тоне.
Гук вибіг на палубу й побачив, що «Aboukir» почав кренитися. За лічені хвилини корабель похилився та зник під водою. «Тоді я вперше бачив, як люди намагаються врятувати свої життя»[86], — писав він.
Його корабель та інший крейсер, «Cressy», розпочали маневри, щоб урятувати членів екіпажу затонулого крейсера. За кількасот ярдів до місця затоплення вони зупинилися, щоб спустити шлюпки. Гук та ще один кадет отримали наказ викидати за борт будь-що, що допоможе людям триматися на плаву. За якусь мить його корабель, «Hogue», ударило двома торпедами, і всього через 6 або 7 хвилин він теж «повністю зник з поля зору». Гука затягли в одну зі шлюпок, яку спустили з «Hogue» до атаки. Підібравши ще кількох уцілілих, шлюпка попливла до третього крейсера — «Cressy». Але ще одна торпеда вже проривалася крізь товщу води — вона вдарила «Cressy» в правий борт. Третій крейсер, як і перші два, негайно почав кренитись, але тонути не квапився. Здавалося, що йому вдасться утриматися на плаву. За мить іще одна торпеда влучила у відділення з боєприпасами для важких гармат — і «Cressy» вибухнув і затонув. Ще годину тому тут були три великі крейсери — а зараз тільки кілька невеликих шлюпок з людьми та уламки. Єдина німецька субмарина — U-9 (повна назва — Unterseeboot-9) під командуванням капітан-лейтенанта Отто Веддіґена — потопила три кораблі. Загинуло 1459 британських моряків, багато з яких були ще зовсім юнаками.
Звичайно, Веддіґен та його підводний човен були винні в тому, що сталось, але конструкція крейсерів — їхні поздовжні бункери для вугілля — суттєво збільшила швидкість затоплення, а отже, і кількість загиблих людей. Коли корпус пробивала торпеда, бункер дуже швидко заповнювався водою, призводячи до значного дисбалансу корабля.
79
81
82
Ця патова ситуація не задовольняла жодну зі сторін. Обидва флоти сподівалися якось проявити себе у війні, і відсутність чітких масштабних дій виснажувала. Німецьким морякам доводилося терпіти знущання солдатів, які жартували: «Не турбуйся, фатерляцце, твій флот спокійно спить у безпеці в порту». Що ж до Британії, то за Адміралтейством стояла довга історія морських перемог, і її треба було гідно продовжувати. Як сказав один із верховних офіцерів, «Нельсон би перевернувся в могилі». Джелліко дуже хвилювало те, як захисну стратегію сприйматимуть його морські колеги, колишні і теперішні. У листі до Адміралтейства від 30 жовтня 1914 р. він писав, що боїться того, що вони можуть назвати таку стратегію «огидною»: «Я гадаю, що така тактика, якщо її не зрозуміють, може спровокувати ненависть до мене». Проте він усе одно планував дотримуватися цієї стратегії «незалежно від критики та думки непоінформованих».
84
Брімер стверджує, що в катастрофі загинуло більш ніж 2,5 тисячі моряків.
85
Коли Черчилль уперше почув цю назву «ескадра-наживка» під час відвідин флоту, він вивчив питання, і воно настільки його стурбувало, що в п’ятницю, 18 вересня 1914 року, він відправив своєму тодішньому заступнику принцові Луїсу Баттенберзькому (його скоро «попросили» зі служби через німецьке походження) записку з закликом зняти ці кораблі зі служби. Принц погодився й віддав наказ голові штабу відправити ці крейсери деінде. «Це мене влаштувало, — писав Черчилль, — і я забув про це питання, упевнений, що його накази буде виконано якнайшвидше». Але минуло чотири дні, а кораблі так і залишалися там, де були, навіть у більш уразливому становищі. Зазвичай їх хоча б підтримувала група есмінців, але погода вкрай зіпсувалась, і есмінцям довелося повернутись у порт. До вівторка, 22 вересня, море заспокоїлось, і есмінці почали виходити в зону патрулювання. Веддіґен був там перший.
86
Корабель настільки сильно похилився, що вже було видно частину дна та «бічний кіль». Гук побачив «сотні людських голів, які виринали на поверхню та зникали», поки «з верхньої палуби постійним потоком униз з’їжджали напівголі люди. Ковзаючи до бокового кіля, вони зупинялися, перелазили через нього та ковзали далі, аж доки не падали у воду. Я пам’ятаю, що подумав, чи не ранять їх мушлі, які причепилися до борту нижче від ватерлінії». Документи Гука.