Відчуваючи, що Тамулті не погоджується з ним, Вільсон продовжив: «Думаю, Ви вважаєте, що я холодний, байдужий і навіть не зовсім людина, але, мій любий друже, Ви помиляєтесь. Я провів багато годин без сну, думаючи про цю трагедію. Вона нависла наді мною, як нічне страхіття. Заради Бога, як може нація, що називає себе цивілізованою, умисне робити такі жахливі речі?»
Вільсон вважав, що якщо він звернеться до Конгресу та запропонує оголосити війну, то з ним погодяться. Але він не думав, що нація насправді готова до такого рішення: «Якби я вдався зараз до радикальних дій, то, боюся, ми б нічого не отримали в результаті, крім жалю та горя».
Насправді, крім галасливих прибічників війни з колишнім президентом Тедді Рузвельтом на чолі, більша частина Америки начебто поділяла нерішучість Вільсона[748]. Так, злість нікуди не зникла, але відвертих закликів до війни не було навіть у таких історично войовничо налаштованих газетах, як Louisville Courier-Journal та Chicago Tribune. За даними одного історика, який вивчав реакцію штату Індіана на цю катастрофу, невеликі місцеві видання закликали до стриманості та заохочували підтримувати президента. У штаті було декілька щоденних та щотижневих видань обсягом у шість і вісім сторінок, і «вони майже одностайно висловлювали надію на мир». До Білого дому надходили петиції, що закликали до обачності. Асамблея штату Теннессі проголосувала за резолюцію, у якій висловлювала довіру Вільсону та закликала населення штату «утриматися від будь-яких непоміркованих дій чи висловів». Законодавча влада Луїзіани теж проголосувала за підтримку президента та попередила, що наближається криза, яка «вимагатиме від тих, хто має владу, спокою, обачності, стійкості та ясного мислення». Студенти медичного коледжу Раша в Чикаго теж долучилися та підписали петицію, у якій висловили «впевненість у мудрості та терплячості нашого президента» і закликали його продовжувати політику нейтралітету. Студенти-стоматологи з Університету штату Іллінойс теж знайшли час підписати таку саму петицію.
Населення Німеччини тріумфувало, радіючи з приводу потоплення «Лузитанії». Берлінська газета оголосила 7 травня «днем, який позначив собою кінець епохи панування Англії в морях»[749] і заявила: «Англійці більше не здатні захищати свій торговельний і транспортний флот у власних берегових водах; їхній найбільший, найкрасивіший та найшвидший лайнер потоплено». Військовий аташе Німеччини у Вашингтоні заявив, що загибель американців за кордоном нарешті зможе показати нації справжню природу цієї війни. «Америка не знає справжніх умов, — казав він. — Ви читаєте про тисячі росіян або німців, яких убивають, — і спокійно йдете у своїх справах. Але тепер ви все зрозумієте»[750].
Вільсон мовчав аж до вечора понеділка, 10 травня, — до своєї запланованої промови у Філадельфії перед чотирма тисячами нових громадян Америки. Того дня він бачився з Едіт і, прибувши до Філадельфії, все ще перебував під впливом зустрічі. У своїй промові він говорив про те, як важливо для Америки служити тією силою, яка несе мир, і як важливо для людей не втрачати стійкості — навіть після трагедії «Лузитанії». У нього був план промови, але заготованого тексту не було, і він імпровізував — не найкраще рішення, враховуючи його емоціональний стан. «Буває так, що людина надто горда, щоб битися, — казав він. — А буває так, що нація настільки права, що в неї немає потреби переконувати інших у своїй правоті за допомогою сили»[751].
У нього були піднесені наміри, але та фраза «надто горда, щоб битися» не справила враження на слухачів. Америка не хотіла брати участь у війні, але гордість була тут ні до чого. Республіканець, який виступав за війну, сенатор Генрі Кабот Лодж, назвав цей вислів «імовірно, найбільш невдалим висловом, який придумав [Вільсон]»[752].
Вільсон розповідав потім Едіт, що через кохання до неї говорив у стані емоційного туману. У листі, який він написав у вівторок уранці, він пише: «Я навіть не знаю, що саме говорив у Філадельфії (коли я в сутінках їхав вулицею, то навіть не міг зрозуміти, чи я у Філадельфії, чи в Нью-Йорку!), бо моє серце захопив прекрасний вир почуттів від нашої вчорашньої бесіди й від зворушливої та милої записки, що Ви мені залишили; проте в моїй голові багато що прояснилося»[753].
У вівторок протягом усього дня Вільсон працював над протестом, який планував направити в Німеччину з приводу «Лузитанії». Друкуючи текст на своїй портативній машинці Hammond, він намагався обрати потрібний тон — рішучий та прямий, але не агресивний. Увечері в середу він закінчив і написав Едіт: «Я щойно вніс останні виправлення в нашому протесті Німеччині і тепер повертаюся — з превеликою радістю! — до розмови з Вами. Я певен, що протягом усього вечора Ви були десь поруч зі мною, бо, поки я працював, мене не полишало дивне відчуття спокою та любові»[754].
Вільсон відправив ноту протесту, незважаючи на заперечення державного секретаря Брайана, який вважав, що, дотримуючись нейтралітету та справедливості, Сполучені Штати мають також заявити протест Британії, засуджуючи її втручання в комерцію. Вільсон відхилив таку пропозицію. У своєму протесті він писав не лише про «Лузитанію», але й про «Фалабу» та загибель Леона Трешера, а також про бомбування «Cushing» та атаку на «Gulflight». Для підтвердження своєї позиції він звернувся до «святої свободи морів»[755], а також зауважив, що субмарини, якщо їх використовують проти комерційних суден, є за своєю природою зброєю, що порушує «багато священних принципів справедливості та гуманізму». Він закликав Німеччину зректися здійснених атак, сплатити необхідні репарації та вжити заходів для того, щоб такі події в майбутньому більше не траплялися. Вільсон також обачно звернувся до «особливих дружніх стосунків», які здавна пов’язували США і Німеччину.
Протест Вільсона — так звана перша нота «Лузитанії» — став першим пострілом у дворічній паперовій війні протестів США і відповідей Німеччини, що супроводжувалося новими атаками нейтральних кораблів та викриттями німецьких шпигунів в Америці. Вільсон докладав максимальних зусиль, щоб зберегти нейтралітет Америки по суті та за духом, але секретар Брайан усе одно вважав, що той не робив усього можливого, і 8 червня 1915-го подав у відставку. Його рішення широко засуджували, редактори газет порівнювали його з Юдою Іскаріотом та Бенедиктом Арнольдом. News Times, газета міста Ґошен, штат Індіана, писала: «Кайзер давав Залізний хрест і за менші заслуги, ніж може похвалитися містер Брайан»[756]. У листі до Едіт і сам Вільсон називав Брайана «зрадником», а на його місце поставив другу після секретаря людину, заступника Роберта Лансінга, який на той момент уже почав жадати війни[757].
Проте у Вільсона був і привід для радощів. У листі від 29 червня 1915 року Едіт нарешті погодилася вийти за нього заміж. Вони одружилися 18 грудня 1915-го. Церемонію провели в Білому домі, доволі скромно, і пізніше того вечора подружжя вирушило на медовий місяць. Вони подорожували в приватному вагоні, прямуючи до Хот-Спрінгс, штат Вірджинія. У поїзді на пізню вечерю їм подали салат із куркою. Уже вранці поїзд прибув до місця призначення, і коли агент таємної служби Вільсона Едмунд Старлінг випадково зазирнув у вітальню президентського вагона, то побачив «фігуру в циліндрі, фраку, сірих ранкових штанях — він був до мене спиною, з руками в кишенях, і радісно витанцьовував джигу»[758].
748
Резолюція, 16 травня 1915 р.; Медичний коледж Раш, резолюція, 16 травня 1915 р.; Коледж стоматології, Університет Іллінойсу, резолюція, 11 травня 1915 р.; Генеральна асамблея штату Теннессі, резолюція: документи «Лузитанії», мікроплівка 580, котушка 197, Національний архів США, Коледж-Парк; Cooper,
Хочу додати, що мені дуже приємно було читати резолюцію штату Луїзіана на тлі жорсткої політичної ситуації в Америці під час написання книги: «Така криза, що зараз панує у нашій країні, вимагає від наділених владою розсудливості, розважливості, стійкості та точності мислення».
«Волею Господа ця країна має такого лідера у Вудро Вільсоні... який разом зі своїми радниками вже продемонстрував стриманість та відважність і велику людяність, що відображує почуття його вірних громадян».
Резолюція, 20 травня 1915 р., Законодавчий орган Луїзіани, документи «Лузитанії», мікроплівка 580, котушка 197, Національний архів США, Коледж-Парк.
749
німецька газета
750
Телеграма,
751
Редактор газети Освальд Ґаррісон Віллард у своїй автобіографії
754
Вільсон розумів, що дипломатичні ноти протесту навряд чи дадуть якийсь ефект, але все одно вважав їх важливими. «Фактів ними не змінити, — писав він у листі до Ґалт від 8 серпня 1915 р., — як і планів чи цілей. Вони не приносять миттеєвих результатів. Але вони здатні заронити якісь думки, які можуть — навіть підсвідомо — змінити точку зору й започаткувати зустрічний потік. Принаймні я на це сподіваюсь, і це єдина надія для спантеличених англійців!»
755
Телеграма,
757
Дезиртирство Брайана прикро вразило Вільсона. У листі до Ґалт від 9 червня 1915 року він писав: «Відставка містера Брайана завдала мені чимало болю. Завжди прикро, коли розумна неупереджена людина, яку ти вважав другом та довіреною особою, відвертається від тебе й піднімає на тебе руку; важко ставитися до цього справедливо і не сприймати це як вияв лихих намірів».
На це Ґалт відповіла: «Ура! Старого Брайана більше немає!»