На той момент флот підводних човнів Німеччини досяг уже такого розміру, що дійсно мав потенціал стати загрозливою силою. У травні 1915-го в німців було лише тридцять субмарин, але в 1917-му їх було вже більше сотні, і в основному вони були більшими та потужнішими за U-20 Швіґера й мали на борту більше торпед. З таким сильним новим флотом тиск із закликами використати його на повну потужність тільки збільшувався.
Німецький адмірал Геннінг фон Гольцендорфф винайшов настільки непереборний план, що йому вдалося примирити прибічників і противників необмеженої війни. Він запропонував дати свободу всім німецьким субмаринам та дозволити їм топити всі кораблі, що заходять у зону бойових дій, — так, за його планами, війна скінчиться за шість місяців. Не п’ять і не сім, а саме шість. Він розрахував, що для успіху плану треба діяти 1 лютого 1917 року, і ні на день пізніше. Однаково, чи ця кампанія втягне у війну Америку, вважав він, бо війна закінчиться раніше, ніж Штати встигнуть мобілізувати свої сили. Цей план — аналог наземного плану Шліффена — був типовим для німецького методичного підходу. Щоправда, ніхто наче й не визнавав, що в ньому була чимала частина самообману. Гольцендорфф хвалився: «Даю слово морського офіцера, що жоден американець не ступить ногою на континент!»[767]
Восьмого січня 1917 року всі цивільні та військові лідери Німеччини зібрались у Плессі в палаці кайзера Вільгельма, щоб обговорити план. Наступного вечора Вільгельм як верховний головнокомандувач підписав указ про втілення плану — рішення, яке пізніше виявиться найбільш фатальним за всю війну. Шістнадцятого січня Міністерство закордонних справ відправило повідомлення про початок нової кампанії послу Бернсторффу у Вашингтоні — його слід було передати секретареві Лансінгу 31 січня — напередодні початку нової кампанії. Такий час було обрано навмисне, щоб образити Вільсона: у нього не залишалося часу на протест чи переговори. Повідомлення було передане на тлі того, що Бернсторфф розвивав ідею про мирні наміри Німеччини.
Вільсон був обурений, але не став сприймати це оголошення як достатній привід для війни. Він тоді не знав, що було й друге, цілковито таємне повідомлення, яке супроводжувало отримане. Воно призначалося лише для Бернсторффа, але обидва їх перехопили та передали в підрозділ розвідки під командуванням Блінкера Холла в старому приміщенні Адміралтейства в Лондоні, звідки тепер керували другою, вкрай засекреченою діяльністю одного з підрозділів Кімнати 40 — перехопленням дипломатичних повідомлень. Як німецьких, так і, до речі, американських.
Першим із підлеглих Холла, хто усвідомив усю важливість другого повідомлення, був один із найкращих дешифрувальників капітан-лейтенант Найджел де Ґрей. Уранці 17 січня 1917 року, у середу, Холл та його колега сиділи у своєму кабінеті за звичайними справами. Раптом зайшов Ґрей.
«Начрозе, — звернувся він скорочено до начальника розвідки, — ви хочете, щоб Америка вступила у війну?»[768]
«Так, хлопчику мій. А що?» — відповів він.
Де Ґрей пояснив, що отримав «доволі приголомшливе» повідомлення. Його перехопили за день до того, і всього тексту де Ґрей ще не мав. Однак те, що він уже встиг розшифрувати, здалося йому надто неправдоподібним.
Холл прочитав ту частину повідомлення три або чотири рази. Мовчки. «Не пам’ятаю жодного разу, щоб я був більш схвильований», — писав він потім.
Але дуже швидко він зрозумів, що настільки важливе повідомлення становить проблему. Якщо все розкрити зараз, це поставить під загрозу таємницю існування Кімнати 40. Крім того, існувала проблема надійності повідомлення, адже сам зміст його викликав скептичне ставлення.
Ця телеграма була від міністра закордонних справ Німеччини Артура Циммермана. Код, який використали в телеграмі, був незнайомим Кімнаті 40, тому процес перекладу його на звичайну англійську був важким та повільним. Поступово основні ідеї почали проступати над шифром, наче фотографія в темній кімнаті. У ній ішлося про таке: посол Німеччини в Мексиці мав запропонувати президентові Мексики Венустіано Каррансі союз, який набуде чинності, якщо нова стратегія підводної війни втягне в конфлікт Америку. «Вести війну разом, — пропонував Циммерман. — Будувати мир разом»[769]. Зі свого боку Німеччина обіцяла вжити певних заходів, щоб повернути Мексиці ті території, які належали їй раніше, — «втрачені території» Техасу, Нью-Мексико та Аризони.
Сумнівів щодо важливості телеграми в Холла не було. «Це може бути дуже важливим, — сказав він де Ґреєві, — може, навіть найважливішим за всю війну. На цей момент жодна людина за межами цієї кімнати не має нічого знати»[770]. Це стосувалося навіть керівників Холла в Адміралтействі.
Холл сподівався, що вдасться взагалі уникнути розголосу повідомлення. Можливо, оголошення необмежених військових дій для підводних човнів саме по собі переконає президента Вільсона, що час для війни настав. Надії Холла зміцнилися 3 лютого 1917-го, коли Вільсон розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною та наказав послу Бернсторффу покинути країну. Але до оголошення війни Вільсон не дійшов. У своїй промові того дня він проголосив, що не вірить у те, що Німеччина дійсно має намір атакувати всі кораблі, які входять у зону військових дій, і додав: «Тільки реальні відкриті дії з їхнього боку можуть мене примусити в це повірити — навіть тепер»[771].
Холл зрозумів, що настав час діяти[772]: треба передати те повідомлення в руки американців, але водночас захистити таємницю Кімнати 40. Удавшись до певних махінацій, Холл зробив копію телеграми, наче її одержав у Мексиці працівник телеграфної станції — так складалося враження, що британці отримали її за допомогою звичайних шпигунських методів. Двадцять четвертого лютого 1917 року міністр закордонних справ Британії офіційно передав повний переклад телеграми американському послові Пейджу.
Вільсон хотів негайно оприлюднити текст, але секретар Лансінг відмовив його від цього, бо спочатку треба було переконатися, що повідомлення справжнє. Вільсон погодився зачекати.
Того ж дня стало відомо, що пасажирський лайнер «Лаконія» затопили коло узбережжя Ірландії двома торпедами. Серед пасажирів були мати й дочка з Чикаго. Едіт Ґалт Вільсон була знайома з ними обома.
Вільсон і Лансінг прийняли рішення неофіційно передати текст телеграми в агенцію Associated Press, і вже вранці 1 березня 1917 року ця новина з’явилася на перших шпальтах американських газет. Скептики відразу ж проголосили телеграму фальсифікацією британців, чого й боялися Лансінг і капітан Холл. Лансінг очікував, що Циммерман заперечуватиме все і Сполучені Штати будуть змушені розкрити джерело інформації або ж зберігати мовчання та закликати народ довіряти президентові.
Але Циммерман здивував. Другого березня, у п’ятницю, під час прес-конференції він особисто підтвердив, що дійсно відправив таку телеграму. «Визнавши правду, — писав Лансінг, — він припустився неймовірно грубої помилки, як для людини, що влаштовує міжнародні змови. Сама по собі телеграма була дурістю, але ще більшою дурістю було визнання її справжності»[773].
Розкриття інформації про те, що Німеччина хотіла залучити Мексику до своїх союзників, пообіцявши частину території США їй у винагороду, уже саме по собі сильно роз’ятрило ситуацію, але новини неділі, 18 березня, тільки погіршили становище: німецькі субмарини затопили ще три американські кораблі без попередження. (Загальний світовий злам тільки посилювався через народне повстання в Росії — так звана Лютнева революція, яка 15 березня змусила царя Миколу II зректися трону. Газети наступного дня рясніли повідомленнями про заворушення на вулицях тодішньої столиці Росії Петрограда.) У настроях американського народу почалися фундаментальні зміни. Преса тепер закликала до війни. Історик Барбара Такмен описала це так: «Усі ці газети пристрасно виступали за нейтралітет, аж доки Циммерман не випустив стрілу і не поцілив просто в нейтралітет, який упав на землю, наче мертва качка»[774].
767
768
Діалог, який я наводжу тут, подає Холл у розділі 25 своєї неопублікованої автобіографії «Draft D», документи Холла.
772