Белль Неш, пасажирка з Канзасу, яка втратила чоловіка, ще довго не могла дивитися на ясне блакитне небо без поганого передчуття[808]. Теодейт Поуп згадала про місіс Неш у своєму заповіті з подякою за те, що тоді на палубі «Джулії» вона зрозуміла, що Теодейт не мертва, і погукала на допомогу.
Теодейт знадобилося чимало часу, щоб одужати. Її друзі-спіритуалісти організували для неї відпочинок у приватному будинку в графстві Корк. Коли вона приїхала туди, на її обличчі й досі було видно сліди ударів та синці, а вдягнена вона була в ті різноманітні речі, що дали їй жителі Квінстауна. Власники будинку відвели для неї кімнату для гостей із білими стінами, тюльпанами в ящиках під вікном та каміном на вугіллі. До того моменту вона перебувала в якомусь емоційному трансі й не відчувала майже нічого, але в затишній домашній атмосфері раптом відчула себе в безпеці. «Я впала в крісло та вперше розплакалася від душі»[809]. Їй писали листи, щоб якось розрадити. У листі від Мері Кассат ішлося: «Те, що ви врятувалися, значить, що у вас іще є справи в цьому світі»[810].
Щоб остаточно одужати, Теодейт переїхала до Лондона, у готель «Гайд-парк». Генрі Джеймс був у неї частим гостем. Теодейт перебувала «в такому стані виснаження та шоку»[811], що нерідко засинала в його присутності. Але щоразу, коли вона просиналася, він був поруч, «нерухомо сидів, склавши руки на верхівці ціпка, — наче з гравюри». Хоча в минулі поїздки їй дуже сподобалась Англія, цього разу її ставлення докорінно змінилося. «Ви уявити не можете, яка тут панувала атмосфера війни, — писала вона матері. — Від неї важко дихати, вона... ні, не пригнічує, але це постійно в думках та на вустах у всіх»[812]. Вона повернулася у свій улюблений будинок «Hill-Stead», де ще довго страждала від безсоння та нічних кошмарів, у яких шукала свого молодого друга з «Лузитанії» Едвіна Френда. У найгірші ночі її двоюрідній сестрі доводилося ходити з нею по будинку, аж доки вона не заспокоювалася настільки, щоб знов повернутись у ліжко.
Зрештою вона теж одягла «золотий комір» і вийшла заміж за колишнього посла США в Росії Джона Валлеса Ріддла. Теодейт утілила свою ідею щодо прогресивної школи для хлопчиків, щоб ушанувати пам’ять батька. У місті Ейвон, штат Коннектикут, вона збудувала школу під назвою Avon Old Farm School, яка існує досі.
Її друг Едвін Френд дійсно зник безвісти, але члени відродженої американської Організації з вивчення психічних явищ повідомляли, що він відвідував їх декілька разів[813].
Джерела та подяки.
Гармата в музеї
У дещо притрушеній пилом світовій історії, яка залишилась у мене в голові зі школи, епізод із «Лузитанією» був якимось незначним елементом десь між Громадянською війною та Перл-Гарбором. У мене завжди було таке враження — думаю, його поділяє багато хто, — що потоплення лайнера відразу ж змусило президента Відро Вільсона оголосити війну Німеччині, хоча насправді США не вступали у війну ще протягом двох років — майже половину війни.
І ця обставина була лише однією з багатьох, що стали для мене відкриттям. Я почав більше читати на цю тему, завітав до архівів Британії та Америки — і був захоплений, вражений, зворушений.
Особливо мене зацікавило те, що існувало дуже багато матеріалу, який може допомогти якомога яскравіше розказати історію, — такі архівні скарби, як телеграми, перехоплені повідомлення, розповіді тих, хто вижив, таємні документи розвідки, справжній журнал капітан-лейтенанта Швіґера, любовні листи Едіт Ґалт і навіть кіноплівка з записом останнього відходу «Лузитанії» з Нью-Йорка. Усе це разом створювало рясну палітру — і я можу тільки сподіватися, що використав її якнайкраще.
Пошук усього цього складав чи не половину мого інтересу. Кожна книга — це наче експедиція в незнайомі краї — як інтелектуально, так і фізично. Інтелектуальна подорож веде в глибини теми, де можна досягти певного рівня знань. Але вкрай спеціалізованих знань. Чи можу я назвати себе знавцем Першої світової війни? Ні. Чи знаю я багато про «Лузитанію» та субмарини часів Першої світової? Так. Чи напишу я ще одну книгу про затоплення корабля чи підводну війну? Навряд чи.
Фізична подорож постала переді мною в неочікуваних пригодах. Я навіть опинився на борту лайнера компанії «Кунард» «Queen Магу 2» в десятибальний шторм під час переходу з Нью-Йорка до Саутгемптона. У Гамбурзі я страшенно загубився, і мій німецькомовний навігатор, налаштований на інше місто (про що я не підозрював), відчайдушно намагався мені допомогти дістатися мого готелю. Я відчував себе героєм фільму «Ідентифікація Борна»: я непередбачувано звертав у якісь вулички й натикався на глухі кути, аж доки не зрозумів, що GPS-система просто не може радити водієві їхати вулицею з одностороннім рухом назустріч руху. Моя подорож завела мене на північ аж у Торсмінде, Данія (і, звичайно ж, у лютому); на південь в Університет Крістофера Ньюпорта у Ньюпорт-Ньюс, штат Вірджинія; на захід у Гуверівську бібліотеку в Стенфордському університеті; у різноманітні місця на сході, зокрема надзвичайну Бібліотеку Конгресу та Національний архів США, а також у не менш привабливі архіви в Лондоні, Ліверпулі та Кембриджі. Без Англії було не обійтись, і я дуже цьому радий.
На моєму шляху траплялися тихі моменти одкровення, коли минуле й теперішнє на мить зустрічались і історії наче можна було торкнутися. Я живу заради таких моментів. Не встиг я почати роботу в Гуверівській бібліотеці в Стенфордському університеті, як робітник архіву приніс мені уламок дошки, яка колись була частиною шлюпки, — на ній був штамп «Лузитанії». Колись її знайшли поруч із тілом пасажира, якого винесло на берег. У Музеї пам’яті фрегата «Сент-Джордж», що в Торсмінде, Данія, я мав можливість стояти поруч із палубною гарматою U-20 і навіть доторкнутися до неї — тієї самої гармати, що потопила «Графа Латомського». Моя дружина казала, що я стояв там у якихось вкрай дурних позах. У Національному архіві Британії у К’ю — тут хороша лебедина охорона — я відкрив один з ящиків із папками та побачив ту саму кодову книгу, SKM, або «Signalbuch der Kaiserlichen Marine» («Книга сигналів імперського флоту»), яку в 1914-му захопили росіяни, а потім передали Кімнаті 40. Один із найбільш емоційно сильних моментів для мене був у Ліверпульському університеті, сховищі архіву «Кунард», де мені дали дозвіл подивитися фотокартки жертв катастрофи, зроблені в морзі. Відчуття в такі моменти схожі на удар пальця несильним електричним струмом. І це в якомусь розумінні підбадьорює, бо, хоч як глибоко ти занурюєшся в тему, завжди добре мати якийсь реальний, фізичний доказ того, що події, про які пишеш, і справді відбувалися.
Як не дивно, але за тиждень до того, як я відправив редакторові чернетку книги, у Жовтому морі затонув корейський пором «Севоль», примусивши сотні школярів пройти через випробування, схожі на ті, які випали на долю пасажирів «Лузитанії». Уранці я якраз закінчив переписувати ту частину, де йдеться про сильний нахил «Лузитанії», через який не вдалося спустити шлюпки, а потім зайшов на сайт CNN і в новинах побачив, що те саме сталося з «Севолем».
Моя подорож на «Queen Магу 2» — до речі, прекрасному та приємному кораблі — допомогла мені краще зрозуміти трансатлантичні переходи. Навіть сьогодні ти настільки самотній посеред Атлантики, що допомога йтиме дуже довго, якщо щось станеться. На відміну від пасажирів «Лузитанії», нас усіх попросили спробувати вдягти свої жилети перед відплиттям — усіх без винятку, навіть якщо раніше хтось уже подорожував на кораблі. Усе це було дуже серйозним і, якщо чесно, трохи лякало, бо коли вдягаєш жилет, то починаєш уявляти найнеймовірніші речі.
Коли пишеш про «Лузитанію», треба особливо уважно вивчати й зважувати те, що вже писали в інших книгах раніше. Зустрічаються неправдиві факти та вигадки, які, якщо потрапляють у наукові роботи, проникають усюди знов і знов, а примітки завжди вказують на одне й те саме злочинне джерело. На щастя, у мене був провідник, який допомагав мені з цим, — Майк Пуар’є з Потакета, штат Род-Айленд. Він історик-аматор, який, певне, знає про корабель та його пасажирів більше за будь-кого з живих нині. Він читав мій рукопис, щоб знайти там речі, які б викликали страшенний регіт знавців «Лузитанії». Іноді навіть складається враження, що Майк піклується про пасажирів «Люсі» як про власних племінників та племінниць. Його внесок важко оцінити. Мені також допомагав іще один шанувальник «Лузитанії», Джефрі Вітфілд, — він провів мені екскурсію сучасним Ліверпулем. Проте я хочу заявити: якщо в книзі й залишилися якісь помилки, то суто моя провина.