Проте цей інцидент лише на якусь мить привернув увагу Вільсона. У той час його дружина злягла з важкою хворобою, і це повністю займало його думки та душу. Дочку він попередив: «Тільки нічого не кажи матері про це». Конфлікт між Австрією і Сербією міг би так і закінчитися — невеликою війною з непокірною балканською країною. Але вже через тиждень локальна пожежа переросла у вогняну бурю, що загострила страхи, відродила ворожнечу, поклала початок утворенню альянсів, а також запустила у виконання давні плани. Четвертого серпня згідно з планом Шліффена німецька армія увійшла в Бельгію разом з величезними гарматами для руйнування фортець. Такі гармати могли запускати снаряди вагою в 2 тисячі фунтів. Британія оголосила війну, об’єднавшись із Росією та Францією — Союзники; Німеччина та Австро-Угорщина об’єднали свої армії як Центральні держави. Того ж дня Вільсон оголосив про нейтралітет Америки в рамках офіційної декларації, яка забороняла військовим кораблям Німеччини, Британії та інших учасників війни заходити в порти США. Через тиждень після поховання дружини, намагаючись побороти своє горе та звернути увагу на значну рану на тілі світу, він звернувся до американців: «Ми маємо бути неупередженими як у думках, так і у вчинках, маємо обмежити свої почуття та вислови, які можуть бути розтлумачені як прихильність до тієї чи іншої сторони»[61].
Американський народ повністю його підтримав. Британський журналіст Сідні Брукс у журналі North American Review розцінив, що Америка, як завжди, вирішила дотримуватися політики ізоляціонізму. А чому б і ні, питав він. «Сполучені Штати — віддалена величезна непідкорена земля без ворожих сусідів і взагалі без будь-яких сусідів, які могли б змагатися з нею в силі[62]. Вони живуть привілейовано, у майже абсолютному спокої, без суперечок, ворожості, безупинного тиску та протидії, які відтягують так багато уваги в пильно заселеному Старому світі».
Сама концепція нейтралітету була доволі простою, але на практиці виявилась її непевність. Вогонь уже розгорявся, і всі домовленості було забуто. Туреччина приєдналася до Центральних держав, Японія — до Союзників. Скоро війна дійшла до найбільш віддалених частин світу — билися на землі, на воді, у повітрі та навіть під водою: німецькі субмарини доходили аж до прибережних вод Британії. Локальний конфлікт щодо вбивства на Балканах охопив вогнем увесь світ.
Головною ареною подій залишалася Європа, де Німеччина ясно давала зрозуміти: ця війна буде такою, якої ще ніколи не було, і ніхто в ній не вціліє. Поки Вільсон оплакував дружину, німецька армія входила в тихі містечка та села Бельгії, брала цивільних у полон та вбивала їх, щоб запобігти спротиву. У місті Дінан німецькі солдати застрелили 612 чоловіків, жінок та дітей. Американська преса називала таке звірство актами «залякування» — так тоді йменували те, що інші покоління зватимуть тероризмом. Двадцять п’ятого серпня німецькі війська почали різанину в місті Левен[63] — «бельгійському Оксфорді». У цьому університетському містечку розташовувалась дуже цінна бібліотека. За три дні обстрілу й жахливої жорстокості померло 209 мирних жителів, було вщент зруйновано 1100 будинків та бібліотеку разом із 230 тисячами книжок, артефактів та безцінних манускриптів. Ці вбивства обурили не тільки Бельгію, а й увесь світ. Вільсон, у минулому президент Принстонського університету, «глибоко переживав з приводу знищення Левена»[64], розповідав його друг полковник Хауз. Президент боявся, що «війна може відкинути світ назад на три-чотири століття».
Кожна зі сторін була переконана, що вони зможуть перемогти ворога за декілька місяців, але наближався кінець 1914-го, і війна перетворилася на моторошний глухий кут з полями бою, де загинули десятки тисяч солдатів, але жодна сторона не просунулася вперед. Перші битви з гучними назвами відбулися восени та взимку: прикордонна битва, битва під Монсом, битва на Марні, перша битва під Іпром. До кінця листопада після восьми місяців боїв французька армія втратила 306 тисяч солдатів — приблизно таким було населення Вашингтона у 1910 році. Втрати німців складали близько 241 тисячі[65]. До кінця року довжина паралельних траншей, що являли собою Західний фронт, складала близько 5 тисяч миль[66] — від Північного моря до Швейцарії. Ширина нейтральної зони між траншеями іноді становила всього лише 25 ярдів.
Вільсона, який і без того перебував у стані депресії[67], це надзвичайно турбувало. Він писав полковникові Хаузу: «Я відчуваю цей майже нестерпний тягар на собі щодня»[68]. Схожі відчуття він описував у листі до посла в Британії Волтера Гайнса Пейджа. «Усе це дуже чітко — болісно чітко — постає в моїй уяві. Ці думки не полишають мене від самого початку конфлікту[69], — писав він. — У моїх думках та уяві я можу усвідомити всю серйозність цієї ситуації з будь-якої точки зору. Мені доводиться примушувати себе не думати про це, щоб уникнути відчуття заціпеніння, що з’являється від глибокого сприйняття та обдумування речей, які є занадто масштабними, щоб їх усвідомити або якось опосередковано контролювати».
Проте був щонайменше один момент, коли горе його трохи відпустило[70]. У листопаді 1914-го він поїхав на Мангеттен у гості до полковника Хауза. Того вечора близько дев’ятої години вони вдвох вийшли на прогулянку з його апартаментів — без маскування, але й не оголошуючи того факту, що президент Сполучених Штатів прогулюється вулицями Мангеттену. Чоловіки пройшли вздовж 53-ї вулиці та повернули на Сьому авеню в напрямку Бродвею, їм якось вдавалося не привертати до себе уваги перехожих, але, коли вони зупинилися послухати якусь вуличну промову, Вільсона впізнали, і почав збиратися натовп. Вільсон разом із полковником Хаузом пішли далі, а за ними потяглося ціле море ньюйорківців. Вони зайшли в готель «Волдорф Асторія» і в ліфті наказали враженому ліфтерові зупинити на верхньому поверсі. Там вони вийшли, перейшли в іншу частину готелю та на іншому ліфті спустились у вестибюль. З готелю вони вийшли через бічні двері.
Пройшовши трохи вздовж П’ятої авеню, вони сіли на автобус та доїхали до житлового кварталу, де був будинок Хауза. Хоч як бадьорила ця прогулянка та втеча, вгамувати тривогу Вільсона було неможливо. Уже у квартирі Вільсон зізнався Хаузові, що, ідучи на прогулянку, сподівався, що хтось його вб’є.
Посеред усього цього мороку він і досі вважав Америку останньою надією для всього світу. «Ми в мирі з усім світом»[71], — казав він у своїй щорічній промові у Конгресі в грудні 1914-го. У січні він відрядив полковника Хауза в Європу з неофіційною місією спробувати дізнатися, на яких умовах Союзники та Центральні держави могли б почати мирні перемовини.
Хауз замовив для себе квиток на один із найбільших та найшвидших кораблів з тих, що виконували тоді рейси, — на «Лузитанію» — під вигаданим іменем. Входячи у води Ірландії, тодішній капітан корабля Деніел Доу за традицією військових часів підняв американський прапор — ruse de guerre[72], щоб захистити корабель від атаки німецьких підводних човнів[73]. Це вразило Хауза та всіх присутніх. Проте цей учинок мав сумнівну користь як засіб маскування: в Америки не було жодного лайнера таких розмірів, а силует із чотирма трубами не впізнати було важко.
Цей інцидент привернув увагу преси до сил, що загрожували нейтралітету Америки. Бої в Європі не надто хвилювали американців, адже Сполучені Штати захищені відстанню та цілим океаном замість фортечного рову. Найбільшу небезпеку становила нова агресивна підводна війна Німеччини.
На початку війни[74] ані Німеччина, ані Британія не усвідомлювали справжньої природи субмарин та наслідків використання того, що Черчилль назвав «дивною формою війни, якої раніше не знало людство»[75].
Лише окремі люди могли передбачити, що поява субмарин стане приводом для трансформації всієї стратегії морської війни[76]. Одним із цих людей був сер Артур Конан Дойл: за півроку до початку війни він написав оповідання (опубліковане в липні 1914-го), у якому передбачив конфлікт між Англією і вигаданою країною Норландією, «однією з найменших держав у Європі». У цій історії під назвою «Небезпека!» спочатку здається, що сили Норландії безнадійно малі порівняно з іншими, але в маленької країни є таємна зброя — вісім субмарин, які біля берегів Англії атакують вантажні та пасажирські судна. Коли Дойл писав це оповідання, субмарини вже існували, але британські та німецькі військові командири не вбачали в них ніякої користі. Проте через субмарини Норландії Англія опинилася на межі голоду. У якийсь момент без попередження командир субмарини капітан Джон Сайрус однією торпедою потопив пасажирський лайнер компанії White Star «Олімпік». Зрештою Англія капітулювала. Читачів особливо схвилювала ця остання атака, адже судно «Олімпік» насправді існувало: його близнюк, «Титанію», затонув перед тим, як Дойл написав оповідання.
61
Там само, 337,774.
Нейтралітет Америки ображав Британію. Двадцятого грудня 1914 року Перший Морський Лорд Джекі Фішер писав: «Настане час, і Сполучені Штати пожалкують... про свій нейтралітет... Ми все одно переможемо. Питання тільки в тому, чи ДУЖЕ мені шкода?» (
...
62
63
70
73
74
Перший вихід німецької субмарини тільки посилив початковий скептицизм щодо користі від субмарин. Шостого серпня 1914 року Німеччина отримала повідомлення про вихід англійських бойових кораблів у Північне море і вислала субмарини, щоб їх потопити. Підводні човни вийшли з бази Німеччини на Північному морі з наказом іти до північного узбережжя Шотландії — так далеко німецькі субмарини ще ніколи не ходили. В однієї з субмарин виникли проблеми з дизельним двигуном, і їй довелося повернутися на базу. Дві інші флот втратив: одна натрапила на британський крейсер «Бірмінгем», який протаранив судно, забравши життя всього екіпажу, а доля другої залишається невідомою. Усі інші субмарини повернулися на базу пізніше, нічого не затопивши. «Не надто обнадійливо», — писав один з офіцерів.