Ідилія урвалася появою двірнички з мітлою.
— Увесь двір розмалювали, шибеники!
Вітька підкинув ніж, вправно спіймав за рукоятку.
— Ой, Вітьку, дограєшся, не минути тобі в'язниці. Тебе не жаль, маму твою жаль.
Вітька симпатично посміхнувся, через це фінка в його руках набула трохи зловісного вигляду.
На четвертому поверсі відчинили вікно. Валентин Валентинович Навроцький провів долонею по підвіконню — чи не запорошилося? Він був у світлому шевйотовому костюмі. До вікна підійшов Юра — його більше не дражнили скаутом, але він мав бундючніший вигляд, ніж до цього: довготелесий, в оксамитовій толстовці, з білим бантом.
— Вітька Буров, він же Альфонс Доде, гроза Арбату, — пояснив Юра, — і його банда: Шнира, Паштет, Білка та Фургон. Паштет і Білка — колишні безпритульні, а тепер бездоглядні. В чому різниця — не знаю.
— Який справді товстий хлопчик Фургон, — погодився Валентин Валентинович, — перегодований.
— Його справжнє ім'я Андрій, прізвище Зимін, батько — інженер на фабриці.
— Син інженера в такій компанії? А чому Альфонс Доде?
— Може, він чимось схожий на Тартарена з Тараскона? Навряд чи… Чому, наприклад, Паштет? Він паштету і в очі не бачив. Усі потенційні карні злочинці починають з того, що прибирають прізвиська.
У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію.
— А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, — сказав Юра.
— Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, — сміючись, зауважив Валентин Валентинович.
— Вітьчин конкурент за вплив у дворі.
Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав:
— Фургон, скажи вірш!
— Який?
— Про гарну людину.
Фургон ударив себе в груди:
— Хороший вірш, — похвалив Вітька. — А ще знаєш?
— Про що?
— Про гарну людину.
— Про гарну людину більше не знаю, — зізнався Фургон.
— Фургон! — гукнув його Шаринець.
— Чого?
— Підійди!
Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик:
— Стій!
Фургон зупинився.
— Навіщо пішов?
— Так він покликав.
Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями.
— Облиш, Вітьку! — невдоволено зауважив Шнира.
Фургон метляв головою, намагаючись вирватися.
— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.
Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.
Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.
— За що ти його?
Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.
— А тобі що до того?
Юра дав довідку:
— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.
— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.
— Вітька сильніший.
— Сильніший той, хто сміливіший.
— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.
Вітька бавився фінкою.
— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.
«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.
— Сховай ніж!
— Так і сховав…
Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.
Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.
Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.
— Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?
Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.