У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.
— Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?
— Я їх не писала, а переписала, — відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.
— У кого?
— Не скажу.
— Як так не скажеш?
— Так, не скажу.
— Ми хочемо знати, хто в школі поширює цю вульгарність.
— А я все одно не скажу.
— Отже, ти приховуєш паскудників і міщан і сама міщанка.
— Я не міщанка, просто в мене був поганий настрій, і я переписала.
— Поганий настрій? — здивувався Генка. — Адже ти піонерка! Хіба в тебе може бути поганий настрій?
— А як тобі поставлять «ензе», в тебе гарний настрій? — запитала Зіна Круглова.
— Я комсомолець, і в мене завжди гарний настрій.
— Годі губами шльопати! — сказав Яша Полонський.
— Генку, звідки в тебе цей зошит? — запитав Миша.
— Це не має значення.
— Зою, ти давала Генці зошит?
— Ні! Його витягли з моєї клітки. Хто витяг, не знаю, хоч і підозрюю.
Юрі на мить відлягло од серця — ось, виявляється, про що йдеться!
— Кого підозрюєм? — запитав Миша.
— Не скажу, — відказала Зоя Новикова.
— Але ти стверджуєш, що зошит витягли з клітки. Наполягаєш на цьому?
— Стверджую й наполягаю.
— Подумай, згадай, може, ти комусь його давала?
— Нікому не давала, його в мене витягли з клітки.
Щоразу, коли вимовляли слово «клітка», Юру мовби обдавало жаром, наче йшлося про нього самого… Може, ще скажуть. Напевно скажуть. Їхня манера! Спершу розпечуть атмосферу цим випадком, а потім перейдуть до нього. Якщо за те, що витягли віршики, оголосять догану, то за ключі…
Тут вони розіграються.
Справа чимдалі повертала на гірше.
Генка сказав:
— Зошит мені дала Лара Усова.
— Так я й знала! — тріумфуюче оголосила Зоя.
Усі дивилися на Лару, чорняву дівчинку з вузько поставленими очима.
— Як до тебе потрапив цей зошит?
Потупивши очі, Лара мовчала.
— Ти мені сказала, що тобі дала Зоя, так? — запитав Генка.
Лара мовчала.
— Украла?
— Я випадково, помилково, — прошепотіла Лара, — наші клітки поряд.
— Чому назад не поклала?
Лара мовчала.
— Навіщо Генці віддала?
Лара кинула на Генку меткий погляд, але нічого не відповіла.
— Ні, скажи! — наполягав Генка. — Я що, просив тебе? Відповідай!.. Адже ти сама підійшла до мене й сказала: ось Зоя написала вірші, почитай, для стінгазети… Так ти сказала чи не так? Відповідай!
Лара мовчала.
Генка спалахнув:
— Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!
Лара почала схлипувати.
— Реви, реви голосніше! — сказав Генка. — Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.
«Чорт забирай, — сумовито подумав Юра, — швидше б вони кінчали з цим».
— Як вирішимо? — запитав Миша.
— Ларі бойкот на сім днів, — запропонувала Зіна.
— А Генці?
— А мені за що? — схопився Генка.
— Читаєш чужі щоденники.
— Ні, зачекай, — захвилювався Генка, — не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?
— Повторюю: читаєш чужі щоденники.
— Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що його викрали. Гадав: Зоя всім дає читати свої вірші, дала Ларі, Лара дала мені.
— Перш ніж виносити вірші на обговорення, ти мав спитати дозволу в Зої: це її власний, особистий щоденник.
— Що значить особистий? — заперечив Генка. — А якби там було написано, що Зоя знає про якогось злочинця, то і в такому разі я повинен мовчки повернути їй щоденник і по всьому? Ні, я це розумію інакше.
— Демагогія! — розсердився Миша. — Вірші погані, але в них нема нічого злочинного. А ось викрасти з чужої клітки — злочин. Винести їх на учком — сприяти злочину.
— Я ж не знав, що їх викрали! — заволав нещасний Генка. — Я хотів як краще. Повинні ми боротися з міщанством чи ні?
— Генка припустився помилки, вчинив неетично, але все-таки його нема за що карати, — зауважила Зіна Круглова.
Звертаючись до Зої, Яша Полонський продекламував:
— Гаразд, — сказав Миша, — я не наполягаю на стягненні Генці, але нехай буде обачливішим. Що в тебе ще, Генко?
— Ще… Ось випадок, не далі як сьогодні…
Юра напружився — це, певна річ, про нього.