— Не далі як сьогодні, за обідом, Юра не став їсти пиріг — більше того, назвав його «казна-що, загорнуте в гидоту». І це в той час, коли країна тільки-но виходить з голоду й розрухи, коли мільйонам людей у Поволжі та інших місцях не вистачає шматка хліба. Така заява — обурливе панство, нетерпиме в нашому середовищі!
Тепер усі дивились на Юру.
— І задля цього ви мене викликали? — запитав Юра, ще не вірячи, що все виявилося такою мізерією.
— Тебе не викликали, а порадили прийти.
— І більше вам нема чого сказати?
— Кому це вам? — запитав Миша. — Ти що, відокремлюєш себе від нас?
— Знаєш, Миша, можу відповісти тобі твоїми ж словами: не треба демагогії! Генка, більше ти нічого не хочеш мені сказати?
— Цього тобі мало?!
— У такому разі загальний привіт!
Юра махнув рукою і вийшов.
— Ось, будь ласка, — сказав Генка, — демонстративно покинув засідання учкому. Так залишати це не можна.
Зіна Круглова запропонувала:
— Догану йому за панство, за ігнорування учкому.
— Голосуємо, — сказав Миша.
Усі піднесли руки.
Підбадьорений тим, що в даному разі він виявився правий, Генка діловито спитав:
— Як бути з Вітькою Буровим і його компанією? Може, передати в СПОН[2]?
— Давайте поки що нічого не вирішувати, я спробую з ним поговорити, — запропонував Миша.
— Ти вже намагався поговорити з Вітькою. Що вийшло? — заперечив Генка.
— Спробую ще раз.
16
Розмова з Вітькою справді не вийшла. Але те, що побачив тоді Миша, внесло в його уяву істотну поправку: Вітька захищав матір від п'яного батька.
Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.
Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.
Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.
Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.
На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки — жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці — Білка.
Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.
Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.
Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.
— Слухай-но, Білко! — сказав Миша. — Як твоє справжнє ім'я?
— Білка! — визивно відповіла дівчинка.
Миша обернувся до старої:
— Як її звати?
— Хтозна, — прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, — приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.
— Чому в школу не ходиш? — запитав Миша.
— Не хочу й не ходжу.
— А якщо в колонію відправлять?
— Утечу.
— Брали її, — сказала стара, — втекла, хоч звідки втече, моторна.
Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.
— На що ж ви живете?
— Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!
— А ти де дістаєш? — запитав Миша в Білки.
— Де треба, там і дістаю.
— Можна попастись.
Гойдаючи ногами, Білка заспівала:
Вона урвала пісню:
— Ти чого прийшов?
— У гості.
— Погуляти зі мною хочеш? Гроші в тебе є?
— Грошей у мене немає.
— А на кіно в тебе вистачить?
— На кіно, мабуть, вистачить.
— Теж мені кавалер знайшовся!
— Чим не кавалер?
— Лягавий — ось хто ти!
— Ну вже й лягавий!
— Лягавий! — повторила Білка, не міняючи пози — сиділа спиною до Миші, підперши рукою підборіддя.
— Я не хочу, щоб тебе посадили у в'язницю.
— Мені і у в'язниці добре — там годують.
— У колонії теж годують, а ти втекла. А з в'язниці не втечеш: чотири стіни, грати.
— А за що у в'язницю, що я накоїла?