— Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?
Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.
Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» — і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався — не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…
З несподіваною жорстокістю, яка іноді проймала його і про яку він потім шкодував, Миша проказав:
— Ця дівчинка в поганій компанії. Між іншим, у цій поганій компанії ваш Андрій.
Вони стояли у коридорі. Поряд гуркотів снувальний цех, виднілися станки, нескінченні нитки тяглися з великих котушок на малі, робітниці пильно стежили за ними; коли нитка обривалася, робітниця зупиняла станок, швидко зв'язувала нитку маленьким, майже непомітним вузликом.
— Андрій?! — він кивнув у бік цеху, показуючи, що гамір заважає розмовляти.
Вузькими металевими сходами з залізним поруччям вони спустилися у двір.
— Андрій? Малюк? У компанії? Може, він грає в компанію?
— Я сказав вам про це тому, що вважаю це досить серйозним.
— І що за компанія? Розкажіть, Мишо.
— У нас у дворі… Андрій, ще два хлопчики, дівчинка Білка, про яку я вас просив, ватажок — Вітька Буров, живе також у нашому будинку.
— Дружина говорить, що Вітька знущався з Андрія, бив його, мало не зарізав, якби ви не втрутилися тоді.
— Він його, певна річ, не мав наміру зарізати. Він ватажок, учиняє розправу над підлеглими. Нічого хорошого він Андрія не навчить, а Андрій бігає за ним, як собача.
Вони прямували до прохідної, їх обганяли робітниці, котрі закінчили зміну.
— Я весь день на роботі, Андрієм займається мати, — сказав Микола Львович, — але я, звісно, вживу заходів… Так дивно — Андрій у злодійській компанії. Дякую, що ви попередили мене, я вам дуже вдячний… Який скритний, дурник, удома — анітелень… Та коли вже йдеться про мою сім'ю, то в мене до вас ще одне запитання: що скоїлось у Люди в школі?
— У Люди в школі?.. Здається, нічого, в усякому разі я нічого не знаю.
— Щось трапилось. Після вашої живої газети вона прийшла додому сама не своя. Плакала.
— Дивно, — пробурмотів Миша, — а там гучніше за всіх сміялася.
— Це робить їй честь, — сказав Микола Львович. — Удома вона не сміялася, та й тепер не сміється. Я прекрасно розумію: і справедливу критику важко сприймати спокійно, а несправедливу? Та ще й публічну, зі сцени, і, мабуть, досить окарикатурену… У вашій школі немає упереджень проти дітей з інтелігентних родин?
— Ні, ми нікого не поділяємо за соціальною ознакою. В тій же живій газеті протягли і дітей робітників — Генку Петрова, наприклад, того ж Вітьку Бурова. Люда даремно образилася. Там про неї проспівали дуже безневинні куплети. Я не пам'ятаю тексту, щось у стилі оперети.
— Отже, моя дочка не шанувальниця цього жанру. Дякую вам. Не хотілося б, щоб Люда дізналася про нашу розмову, вона буде невдоволена моїм втручанням.
— Я їй нічого не скажу, — пообіцяв Миша. Спалах гніву минув, йому чогось стало жаль Зиміна.
— Спасибі, дякую. Про ту дівчинку, вашу підопічну, я переговорю з директором.
Зимін поклонився Миші, рушив у прохідну, але його гукнули:
— Миколо Львовичу!
До прохідної поспішав Красавцев, подав Зиміну папку:
— Документи по браку, Миколо Львовичу, ви просили.
— Документи? Зараз? — здивувався Зимін. — Я ж іду додому.
— Тільки-тільки закінчили, — пояснив Красавцев. — Добирали документи, як ви дали вказівку. Несу — бачу, ви йдете. Назад нести? В мене у відділі працівники вже розійшлися.
Микола Львович поклав папку в портфель:
— Гаразд, завтра неділя, я їх подивлюся вдома.
Зимін явно не хотів брати документи. Красавцев не хотів повертатися у відділ. Зимін узяв документи неохоче. Миша подумав, що міг би й не брати. А взяв. Типовий м'якосердний інтелігент.
18
Удома Миколу Львовича чекали квитки в Художній театр на «Дні Турбіних». До квитків додавався елегантний Валентин Валентинович в смугастому костюмі й лакових черевиках, такий собі князь Данило, бракує бутоньєрки в петельці.