Відповіла Ольга Дмитрівна:
— Діти бояться його. Якби можна було виїхати з цього будинку, я виїхала б.
— Певно, він погано впливає на дітей, — сказав Валентин Валентинович. — Ми в диткомісії часто стикаємося з такими ситуаціями: один дорослий йолоп псує хороших підлітків. Я можу вам пообіцяти навести там порядок. Мені, як колишньому дворовому хлопчику, це буде не дуже важко.
Знову фальш! Граф перетворюється в дворового хлопчика. Що за дурниці?!
— Вітька непоганий хлопець, — встряла Люда, — я його знаю тисячу років. Просто він пнеться зображати з себе грозу Арбату, вожака й отамана. І в нас дуже хороший двір, ми в ньому виросли, і ніякого особливого порядку наводити нема потреби.
Валентин Валентинович здивовано глянув на неї; її визивний тон був для нього несподіваний, щось він проґавив, щось вислизнуло від нього, десь дав маху? А може, все це стосується не його, а матері, батька… Ні, вона прямо й неприязно дивиться на нього…Валентин Валентинович навіть на якусь мить розгубився, не знаючи, що сказати.
Виручила поява Андрія в замазаній крейдою сорочці.
— Я тобі загадала бути вдома! — суворо проказала Ольга Дмитрівна.
— Я вдома, — відповів простодушно Андрій.
— Щоразу тебе доводиться кликати, — так не можна, Андрюшо. Ти дуже брудний. Вмийся, повечеряй — вечеря на кухні, — зроби уроки й лягай спати. Двері на ланцюжок не бери, щоб не було як минулого разу…
— Я здогадуюсь, що було минулого разу, — всміхнувся Валентин Валентинович — він уже стямився. — Богатирі саме так і повинні спати.
Ольга Дмитрівна підняла з підлоги портфель чоловіка, поставила на письмовий стіл.
— Пора, мабуть? Трамвай довезе нас тільки до Охотного.
— У нас ще досить часу, — відповів Навроцький.
Його неквапливість з'ясувалась, коли вийшли на вулицю.
Коло тротуару стояв відкритий автомобіль. За кермом сидів шофер у шкірянці та шкіряних крагах.
Валентин Валентинович відчинив дверці:
— Прошу!
— Навіщо це? — поморщився Микола Львович.
— Не хотілося, щоб наших дам штовхали в трамваї.
19
Діти ще спали. Микола Львович і Ольга Дмитрівна пили ранкову каву. Ольга Дмитрівна в халаті, Микола Львович у домашній куртці.
Учорашня вистава йому сподобалася, давала привід для роздумів. І перед ним свого часу стояли ті ж питання: співробітництво з новою владою, визнання нових господарів країни. Були роки розрухи, здавалося, все розсипалось на порох. Однак відновлено господарство, працюють заводи й фабрики, як працювали раніше, відчуження між владою і технічною інтелігенцією зникає. І треба працювати. Для блага Росії.
Ольга Дмитрівна відчувала його настрій, усміхалася й мовчала…
Бог послав йому добру вродливу дружину, вірну супутницю життя. Вона вчилася співу, її навіть запрошували в оперету (знову оперета, щастить йому на оперети), але сама не захотіла собі такої долі. Вони двічі їздили за кордон, у Париж і Лондон, але й ці поїздки вона майже ніколи не згадувала, обдарована рідкісним талантом радіти з того, що в них є, любити те, чим володіє, і не говорити про те, чого немає; навіть тоді, коли було важко, вона викручувалася, як могла, щось продавала, тягнула сім'ю і зуміла зберегти веселу вдачу, мовби прожила легкі, безтурботні роки, не знала голоду й злигоднів, страху дитячих хвороб і всього, що вона зазнала й пережила.
Налити ще кави? — пошепки запитала вона, щоб не розбудити Андрюшу, котрий спав на канапі.
— Налий. Смачна сьогодні кава.
Вона кивнула кучерявою головою. І цю рису вона зберегла — любила, коли її хвалили. Та їй кортіло обговорити вчорашній похід…
— Ну, як він тобі?
— Занадто обхідливий, — відповів Микола Львович.
— Але без лакейства…
— Іще: занадто зібраний, занадто насторожі… Мені здається, що Люда не дуже ним зачарована.
— Мені це теж здалося… Мені здається, він просто для неї нецікавий, так само, як тобі й мені. Та він їй чомусь потрібен… Хоче мати при собі постійного залицяльника? Це тішить її дитяче самолюбство? Незрозуміло. Бажання морочити голову? На неї не схоже. Вона й не кокетує зовсім. З хлопчиками з її класу, якщо ти пам'ятаєш, вона кокетувала набагато сміливіше. Одружитися з ним? Ні, вона не має такого наміру. Перед тим, коли він прийшов до нас, я спитала її: навіщо він тобі. Вона напустила таємничості, сказала: значить, потрібен. Але вигляд був надто таємничий, ї нічого за цим, я гадаю, немає.
— У такому разі лишається зрозуміти, навіщо це потрібно йому?
— Ну от, це типово чоловіча постановка питання. Глянь на Люду, я гадаю, що цей Валентин Валентинович не останнє розбите серце.