— Щось не схоже на розбите серце.
— Схоже, схоже, — безапеляційно мовила Ольга Дмитрівна. — Може, тому він і був ненатуральний — від зніяковіння. А взагалі, я гадаю, що все незабаром минеться.
— І чим швидше, тим краще, — додав Микола Львович, — їй цього року вступати до вузу. І не треба забувати, який конкурс — їй доведеться все літо готуватися; тут, я думаю, не до парубків.
— Ясна річ, тільки-но закінчиться школа, поїдемо на дачу, і нехай сидить і готується аж до екзаменів… До речі, треба було б нам з'їздити на дачу, допомогти мамі. Дачею користуємося, а все на мамі — і будинок і сад.
У тещі була дача на Клязьмі по Ярославській дорозі; теща жила там цілорічно, вони приїжджали влітку.
— Не знаю, чи зможу вибратися. Поїдьте з Людою. Весняне сонце, загар вам до лиця.
— Мені хотілося з тобою, тобі теж загар пасує, — пожартувала Ольга Дмитрівна.
Микола Львович пересів до письмового стола, закурив, вирішив переглянути документи, які вчора впихнув йому Красавцев, пошукав очима портфель. Портфеля на столі не було. Нахилився, подививсь, чи нема портфеля коло стола, — там його теж не було.
Ольга Дмитрівна допила каву, пішла в спальню, присіла до трельяжа, почала причісуватись.
— Олю, ти не бачила мого портфеля?
— Портфеля? Сьогодні не бачила.
Микола Львович вийшов у передпокій, засвітив світло, подивився під вішалкою — портфеля не було.
Він повернувся до їдальні, ще раз подивився навколо стола, оглянув канапу, за канапою. Портфеля не було.
Він пройшов у спальню, подивився й там.
— Що ти шукаєш? — усе ще пошепки запитала Ольга Дмитрівна.
— Усе той же портфель. Куди я міг його приткнути?
— Може, ти його залишив на роботі?
— Ти сама вчора, перед театром, переставила його на стіл.
— Атож, правильно, пригадую. Тоді він на столі.
— Його немає на столі.
— Чого ти так занепокоєний? Там щось важливе?
— Службові документи.
— Але він нікуди не міг подітися. Давай шукати разом.
— Я все обшукав.
— Гаразд, ти сідай, я сама пошукаю. Як знайду, що мені за це буде? Залишайся тут.
Ольга Дмитрівна вийшла зі спальні, невдовзі повернулася.
— Ніде немає. Я розбуджу Андрія?
— Розбуди, — погодився Микола Львович.
— Господи, значить, це так важливо! — вигукнула вона й підійшла до канапи, тихенько покликала сина: — Андрюшо, прокинься! Прокинься, малюк! Прокинься й пригадай, що було. Ти виходив у двір?
Андрій підвівся, протер кулаками очі, сів на канапу.
— Андрюшо, коли ми поїхали в театр, ти виходив у двір?
Андрій протирав очі.
— Ти виходив у двір?
— Який двір? — невдоволеним, заспаним голосом перепитав Андрій.
— Ну, прокинься, хлопчику, згадай, скажи: ти виходив на двір?
— Нікуди я не виходив.
— Це правда?
— Правда.
— Атож, я знаю, ти завжди говориш правду, — сказала Ольга Дмитрівна.
— А до тебе хтось приходив? — запитав Микола Львович
— Ні.
— Товариш який-небудь?
— Ні.
Микола Львович показав на стіл.
— Отут стояв мій портфель. Де він?
— Хто?
— Портфель.
— А я звідки знаю?
— Андрюшо, розумієш, це дуже важливо для тата, — сказала Ольга Дмитрівна.
У хлопчика зробилося стривожене обличчя, йому передалася тривога батьків.
— Я його навіть не бачив, портфеля.
— Але ж не міг він вилетіти у кватирку! — вигукнула Ольга Дмитрівна.
Микола Львович відчинив вікно і завис через підвіконня. Пожежна драбина проходила між вікнами спальні та їдальні, однак перелізти з неї було неможливо — прут, що закріплював драбину, стирчав значно вище вікна.
— У вікно ніхто залізти не міг, — мовив Микола Львович. — Якщо навіть зміг би, навіщо знадобився портфель зі службовими паперами?
— Але ж самий портфель гарний, шкіряний, зі срібною монограмою, — заперечила Ольга Дмитрівна, — подзвони в міліцію.
Микола Львович подумав, потім сказав:
— Спи, синку, портфель знайдеться. Ходімо, Олю, не будемо йому заважати.
Вони повернулися в спальню, Микола Львович причинив двері.
— Треба негайно подзвонити в міліцію, — настійливо повторила Ольга Дмитрівна.
— А кого звинувачувати? Крім Андрія, нікого вдома не було, — заперечив Микола Львович. — І по суті, це не так уже й страшно — документи не дуже важливі: старі акти на брак. А затівати все через портфель, через монограму не варто.
Ольга Дмитрівна пильно дивилася на чоловіка.
Вона завжди безпомилково вгадувала, коли він говорить неправду, говорить задля того, щоб заспокоїти її. Зараз він сказав саме так.