— Доводиться.
— А далі?
— Збираюсь у Плехановський.
— Кого він готує?
— Економістів.
— Будеш усе економити, рахувати, жадувати, — знову засміялася Елен. — Не нудно?
— Ти плутаєш: економіст — це не економка. Й нудьгувати я не буду, нудьгувати можна за людиною.
Миша скраснів. Освідчення, навіть таке віддалене, здавалося йому нав'язуванням себе.
— Це правильно, — погодилась Елен, — я дуже скучила за тобою, Генкою, Славкою.
— Ми тебе рідко бачимо, — мовив Миша, зрадівши з того, що вона не помітила чи вдала, що не помітила його освідчення.
— Я циркова, гастролюю, — неуважно проказала Елен, оглядаючись, певно на когось чекаючи — Як тобі подобається наш номер?
— Сподобався. Але я віддаю перевагу два-Буш-два.
— Чому? — В її голосі забриніла грайливість, трохи поблажлива: для неї Миша був ще хлопчик, він відчував це.
— Мені це дещо нагадує, - відказав Миша.
— Я не знала, що ти так прихильний до спогадів дитинства.
— До деяких дуже, — мовив він твердо.
— Доводиться поновлювати номер, інакше він набридне публіці, — сказала Елен. — Ти міг би дивитися весь час одне й те ж?
— Міг би.
— Якщо на арені будуть твої знайомі, — засміялася Елен. — Та не в усіх глядачів знайомі актори. Тепер у нас новий номер і він потребував нового партнера, Серьожу. Він приєднався до нас, а не ми до нього, й тому він теж став Бушем.
— Самозванець! — засміявся Миша.
Підійшли Ігор і Серьожа — стрункий молодий чоловік з мужнім обличчям.
— Знайомтеся: Миша, Серьожа.
У Серьожиному рукостисканні Миша відчув цілковиту до себе байдужість. У супроводі уніформіста з'явився Валентин Валентинович.
— До вас, — сказав уніформіст, звертаючись до Елен.
— Я захоплений вашою чудовою роботою, — мовив Валентин Валентинович.
— Спасибі, — відповіла Елен, — і за квіти спасибі.
— Оплески й квіти — єдине, чим глядач може висловити свою вдячність, — вів далі Валентин Валентинович. — Кого я тільки не бачив… Німців, італійців… Але ніякого порівняння! Подвійне сальто на такій висоті — дивовижно!
Ігор, ігноруючи Навроцького, спитав Мишу:
— Чого ж ти не привів Генку, Славку?
— Вони не можуть сьогодні, наступного разу прийдуть.
— Давненько я їх бачив.
Пролунав настійливий дзвінок, за ним другий.
— Ідіть, сказала Елен, — а то ваші місця займуть.
24
У той час, коли Миша й Валентин Валентинович були в цирку, Зиміни збирались на дачу.
Ольга Дмитрівна зробила великий розгардіяш Микола Львович мав підозру, що вона весь тиждень шукала портфель: у домі все було зсунуто й пересунуто. Зараз вона намагалася впоратися з пакетами й пакетиками: в неї завжди було їх дуже багато. Люда, кидаючи з цього приводу іронічні зауваження, збирала пакетики у великі пакети та клунки. Її іронія здавалася Миколі Львовичу недоречною, але він мовчав. Люді явно не хотілося їхати. Чому? Невже цей пройдисвіт у лакованих штиблетах відіграє в її житті більшу роль, ніж вона намагається показати? Весь цей тиждень вона про нього анітелень, у домі він теж не з'являвся. І про портфель ані слова. Вони їй, щоправда, нічого не сказали. Але невже вона й справді нічого не знає?
— Як хочете, — сказала Ольга Дмитрівна, — а я візьму ще старе пальто. Я його вже не ношу, а бабусі в ньому буде зручно виходити в сад. Як подумаю, що вона там сама… Ми зовсім не уявляємо її життя.
Микола Львович перебирав папери. Папку, одержану сьогодні від Красавцева, він залишив на столі, на видному місці, скоса глянув на Андрія.
— З дому не виходь, почитай і лягай спати в Людиній кімнаті. Двері нікому не відчиняй, скажи — нема вдома.
— Гаразд, — буркнув Андрій.
За виразом його обличчя нічого не можна було зрозуміти. І все ж іншого виходу немає, треба перевірити Андрія. Якщо не Андрій, у чому він певен, тоді він застукає злочинців. План безпомилковий: якщо взяли ті документи, мають прийти й за цими.
Про свій план він не сказав дружині, не хотів її хвилювати. Й без того він сказав їй багато зайвого, створив у домі атмосферу недовір'я, підозрює Андрія, підозрює Люду. Як усе це жахливо: він сам руйнує найдорожче в своєму житті — родину. Хоч якими б були Людині стосунки з Навроцьким, вона не здатна придурюватися й брехати. Ні, ні, ні! Саме через те він учинить так, як поклав собі. На карту поставлено не тільки його службове становище, а й його незаплямоване ім'я, майбутнє його дітей.
Коли поїзд підходив до Лосиноостровської, Микола Львович раптом сказав дружині: