— Тато, тато…
У коридорі на підлозі лежав Микола Львович.
— Засвітіть світло! — крикнув Навроцький.
Миша повернув вимикач.
Валентин Валентинович нахилився над Зиміним, побачив струминку крові на підлозі.
— Дзвоніть сусідам! Негайно лікаря, міліцію!
Сусіди вже юрмилися на сходовому майданчику, заглядали в квартиру, напіводягнені постаті, злякані обличчя…
— Товариші! — сказав Валентин Валентинович. — Чи є поблизу лікар?
— У другому під'їзді. Ілья Борисович, — відказала сусідка.
— Збігайте за ним, якнайшвидше, будь ласка!
— Зараз, пальто накину.
— Товариші чоловіки, біжіть до двірника! У кого є телефон, дзвоніть у міліцію!
Валентин Валентинович діяв швидко, рішуче, всі підкорялися йому. Згори й знизу, розбуджені шумом, підходили пожильці, юрба заповнила майданчик.
— Я почув постріл, розбудив Соню, кажу: чуєш, стріляють!
— Я дрімала, але крізь сон теж почула постріл. Потім — тупіт ніг по сходах.
— Вони нагору побігли.
— Навпаки, вниз.
— Людину застрелили, у власній квартирі, який жах!.. Але побігли нагору.
— Бандити! Вони побігли вниз. Навіщо нагору? На дах? На небо?
Валентин Валентинович сказав:
— Андрію, піди одягнися, застудишся!
Андрій ступив у коридор, але злякано відсахнувся, побачивши розпростерте батькове тіло.
— Ходімо, дитинко…
Сусідка повела Андрія до себе.
З'явився лікар, з нахмуреним обличчям пройшов у квартиру.
Валентин Валентинович стояв на дверях.
Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:
— Він мертвий.
— Боже мій! — сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: — Може, покладемо його на канапу?
Лікар заборонив:
— До приїзду міліції не чіпайте!
Запало тяжке чекання.
Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.
Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…
З'явилися міліціонери, троє, вони зайшли в квартиру, оглянули тіло Зиміна, коридор, пройшли в кімнати, переговорили з лікарем, вийшли на майданчик.
— Хто що бачив або чув?
Миша показав на Валентина Валентиновича.
— Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.
— Ти знаєш горище?
— Знаю.
— Ходімо!
Миша й два міліціонери піднялися сходами і ввійшли на горище.
Міліціонери вийняли пістолети, освітили горище кишеньковими ліхтариками.
Вони рухалися обережно, перелазячи через бантини, старанно освітлювали кутки. Горище було порожнє.
Так вони дісталися до Вітьчиної комірки. Миша потягнув саморобні двері. Міліціонер освітив комірчину. На матраці сидів Вітька, мружив очі, засліплений світлом ліхтарика.
— Ти чого тут?
— Нічого, сплю.
— Вставай! — наказав міліціонер.
Вітька підвівся.
— Зброю!
— Яку зброю?
— Підніми руки!
Вітька підняв руки.
Один міліціонер направив на Вітьку світло ліхтарика, другий обшукав.
Зброї при Вітьці не було.
— Хто тут ще є? — запитав міліціонер.
— Нікого нема.
— Вийди!
Вітька вийшов з комірчини, побачив Мишу, здивовано глянув на нього.
— Ти?
— Хтось утік на горище. Ти не чув, не бачив? — запитав Миша.
— Нікого я не бачив! — огризнувся Вітька.
Міліціонер витяг з-під матраца жерстянку з паперовими, срібними й мідними грошима.
— Чиї гроші?
— Мої.
— Куди револьвер закинув?
— Не бачив я ніякого револьвера, чого причепилися?
— Не галасуй, я тобі так погаласую! — пригрозив міліціонер. — Попильнуй за ним, — сказав він товаришеві, — я тут пошукаю.
З Мишею він пішов по горищу. Світло ліхтарика ковзало по бантинах і кроквах. Коло однієї бантини міліціонер затримався, нахилився, розрив купу жужелиці, витяг портфель, відкрив, освітив ліхтариком.
Портфель був порожній, на внутрішньому клапані сріблилася монограма: «Миколі Львовичу Зиміну від колективу фабрики»…
Вони повернулися до комірчини, міліціонер показав Вітьці портфель.
— Де взяв портфель?
— Не бачив я цього портфеля.
— Ходімо.
Пожильці стояли на сходах, внизу і вверху, звисали через поруччя, раз у раз грюкали двері під'їзду, надходили ще люди. Натовп розступився, пропускаючи в квартиру міліціонерів і Вітьку. Миша залишився на майданчику. Валентин Валентинович стояв на дверях.