Долинув шум машини, що під'їхала до під'їзду.
Агенти карного розшуку зайшли в квартиру. Вони вийшли звідти з Вітькою й піднялися на горище.
Миша стомився, хотілося спати, він присів на сходинку, прихилився до поруччя.
У широких вікнах мерехтів ранній травневий світанок.
Валентин Валентинович стояв на дверях квартири. І хоч як стомився Миша, він не міг не помітити на обличчі Навроцького вираз погано прихованої тривоги, напруженості, готовності до будь-яких несподіванок.
Мешканці не розходилися, підійшли Вітьчині батько й мати. Батько був тверезий, метушливий, обертався навсібіч, слухав розмови, безнастанно примовляючи: «Так треба ж розібратися по справедливості, а як же, інакше не можна». Мати дивилася на всіх благальним, жалюгідним і зацькованим поглядом.
У квартирі щось відбувалося, огляд чи обшук. Тіло Миколи Львовича перенесли в кімнату.
Повернулися з горища агенти карного розшуку з Вітькою. Мати метнулася до нього, але Вітька суворо проказав:
— Чого кидаєшся?
Можна було тільки дивуватися з його зухвалої байдужості.
— Відійдіть, громадянко, — сказав агент.
— Це його мати, — пояснив хтось із юрби.
— Нема чого хвилюватися, — відповів агент, — усе з'ясується.
Вони знову зайшли в квартиру. Миша сидів на сходах. Валентин Валентинович стояв на дверях.
Настав ранок, люди йшли на роботу, а дехто юрмився на сходах, у дворі, біля під'їзду.
З квартири вийшли міліціонери, між ними йшов Вітька. Всі ринули за ними. Спустилися в двір і Миша з Валентином Валентиновичем.
— Проходьте, громадяни, проходьте! — говорили міліціонери, розтинаючи натовп.
На воротях Вітька оглянувся, шукаючи очима матір, але, мабуть, не знайшов її. Його погляд зустрівся з Мишиним поглядом.
27
Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.
Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася:
— Сідай!
У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»
— Де мама? — запитав Миша.
— Скоро прийде.
— Як вона?
— Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою, мовби сама померла. А буває, що раптом починає гарячково звинувачувати Вітьку Бурова, хутко, хутко, і все про Вітьку, все про нього, ніби хоче і себе й мене переконати, що саме він в усьому винен.
— Певно, вона так і думає, — зауважив Миша.
— Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.
Миша поглядом примірився до пожежної драбини.
— Це досить складно.
— Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»
— А що було в портфелі?
— Службові папери, якісь документи на брак.
— Навіщо вони Вітьці?
— Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.
— Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?
— Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?
— Невже Андрій причетний?
— Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.
— Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…
— Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… — сказала Люда. — Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.