— Облік на складі, — гидливо відказав Юра.
— Чудова тема! — вигукнув Валентин Валентинович. — На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…
— Мати? Що це таке? — запитав Юра.
— Мата — мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, — пояснив Валентин Валентинович. — Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!
— Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, — посміхнувся Юра.
— Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.
— Ви його мало знаєте, — спохмурнів Юра.
4
Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.
Підійшов Валентин Валентинович.
— Що ви робите, Мишо? — Після вчорашньої пригоди він поводився з ним, як з добрим приятелем.
Миша показав на блокнот.
— Занотовую, куди відправлять товар.
— Це має відношення до вашої дипломної роботи?
— Авжеж. «Транспортування готової продукції».
— Прекрасно! Можете занотувати моє відправлення. — Валентин Валентинович показав на порожній вагон у тупику. — Станція призначення — Батум, одержувач — швейна фабрика товариства «Друг дітей».
— Занотую, коли повантажать, черга дійде не скоро.
— Аж надто довго все це триває, — підхопив Валентин Валентинович, — і я вам скажу чому: затримують возовики. Анахронізм. За кордоном переважає автомобіль.
Біля воріт складу стояли ломові коні з волохатими ногами. Візники складали паки на полиці, вкривали брезентом, ушнуровували мотузками, затягували ломиками.
У складі було тісно, але робітники вправно маневрували возиками, скидаючи паки, куди їм показував комірник Панфілов. За маленьким столиком Юра виписував накладні.
Увійшов Красавцев, завідуючий збутом, товстун з брезклим лицем, щось сказав Панфілову і вийшов.
— Представник диткомісії, громадянин Навроцький! — вигукнув Панфілов, з'явившись на воротах складу.
Валентин Валентинович оглянувся.
— Мене кличуть… Іду!
Він подався в склад і одразу ж повернувся, весело повідомив Миші:
— Зараз буду вантажитися!
Показав вантажникам порожній вагон у тупику:
— Нумо, хлопці, давайте посунемо, по чвертці на брата!
Сказав щось машиністові та зчіплювачеві й рушив до порожнього вагону, на ходу кинувши Миші:
— Допоможемо, Мишо!
Миші сподобалася його весела хвацькість, і він допоміг вантажникам підштовхнути вагон до состава.
Забрязкотіли буфери, зчіплювач накинув зчеп, Валентин Валентинович відтягнув двері вагона, вони м'яко покотилися на роликах, вантажники встановили трап, почали носити паки.
Стоячи у вагоні, Валентин Валентинович упевнено порядкував:
— Хутко, хлопці, крок назад, два вперед, пак на пак, товару якраз на вагон. Кепсько вкладемо — доведеться перекладати.
Він зіскочив з вагона й пішов у склад.
— Накладна готова?
— Готова, — відповів Юра.
— Молодець.
Притискаючи книжку лінійкою, Юра відірвав і передав йому накладну.
Валентин Валентинович глянув на состав (зчіплювач закривав і опломбовував вагон), кивнув Юрі й Панфілову: «До нових зустрічей!» — і через бокові двері вийшов на вулицю.
Машиніст дав гудок, состав рушив і витягнувся з воріт фабрики. Миша занотував вагон Валентина Валентиновича.
І тільки-но зачинили ворота за составом, до складу зайшов інженер Микола Львович Зимін. Він був гладенько поголений, у добре відпрасованому костюмі, тримався підтягнуто. Поза очі його звали «пан» — слово на той час уже не образливе, а насмішкувате. Воно було незаслужене й примушувало Миколу Львовича триматися ще пряміше, говорити ще спокійніше.
— Де бракована партія? — запитав він у комірника Панфілова.
— Яка, Миколо Львовичу? — перепитав Панфілов.
— Для диткомісії… Я наказав Красавцеву затримати її. Передав він вам мої розпорядження?
— Правильно, наказали… Але ж транспорт уже навантажили, не розвантажувати ж його, Миколо Львовичу.