— Правда? Чого?
— Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.
— Справді, дивно, — погодився Миша.
— Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.
— Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?
— Так.
— Чого?
— Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.
— І Андрій теж не знав?
— Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.
— Отже, тільки від тебе приховували?
Люда пильно глянула на Мишу.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Просто констатую цю обставину.
Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.
Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!
— Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…
Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.
— До речі, — безжально вів далі Миша, — коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.
Люда ошелешено дивилася на Мишу.
— А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…
— Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.
Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.
— Ну, ти чого…
— Це я вбила тата. — Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. — Я привела цю людину в дім.
«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, — подумав Миша. — То злюсь на них, то жалію».
— Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.
— Це я вбила тата, — повторила Люда, — я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…
Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.
— Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, — сказав він. — Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів — виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.
Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала:
— Я уб'ю цього мерзотника.
— Перестань! — мовив Миша. — Не кидайся з однієї крайності в другу. Йде слідство, воно все з'ясує. Єдине, що від тебе вимагається, — не показуй Навроцькому своїх підозр. Обіцяєш?
— Я з ним більше не бачусь, — відказала Люда.
28
Славчина квартира, колись така радісна, мала тепер вигляд нудної і захаращеної. Запорошені килими на підлозі, підгорілий абажур над столом, на канапі безладно розкидані маленькі подушки. І тільки рояль у кутку такий же чистий і блискотливий, як і раніше, і той же перед ним обертовий стілець.
Двері в спальню були відчинені, там промайнула постать Костянтина Олексійовича в заношеному халаті. Небритий, змарнілий, мішки під очима, він не вийшов і не привітався.
Славка поставився до цього спокійно, звик до батькових дивацтв чи не хотів, звертаючи увагу, наголошувати на них.
— Я не допускаю думки, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Миша. — Обшукали все горище, переорали кожну скіпку — зброї немає. Проник у квартиру? Як? У вікно? На виду всього будинку? Через двері? Ні ключів, ні відмичок у Вітьки не знайшли. Двері відчинив Андрій? Андрій брав участь у вбивстві батька?! І головне — мотиви злочину? Пограбування? Чому забрали тільки портфель? Документи? Навіщо вони Вітьці?
— Я теж не вірю, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Славка.
— А я вірю! — оголосив Генка. — Хто такий Вітька Буров? Початкуючий бандит, підкреслюю — початкуючий. Він уперше забирається вночі в чужу квартиру, хвилюється, бачить портфель, гадає, в ньому щось цінне, хапає, тікає. Минає тиждень, ніхто портфель не шукає, все тихо. Чудово! Вітька йде знову, стежина знайома, але там несподівано господар… Вітька з остраху стріляє, йому вже не до манаття, тікає, закинувши кудись пістоль, забирається на горище в свою хижку і вдає, що спить.