— А в мене нема бажання захищати Вітьку Бурова, бандита! — оголосив Генка.
— Ну що ж, — сказав Миша, — значить, цього разу я залишився сам.
29
Що він має в своєму розпорядженні? Анічогісінько, по суті. Історія з вагоном? Малувато. І все-таки серед численних облич, що мелькали тієї ночі на сходах, приголомшених, збентежених, зляканих, обличчя Навроцького було єдине, пойняте затаєною тривогою, внутрішньою напругою, готовністю до будь-якої несподіванки. Згадка про це обличчя зміцнювало Мишу в його певності більше, ніж усе інше. Знову психологія? Ну й нехай!
З чого починати? Кого він знає з оточення Навроцького? Тільки Юру. Проте Юра нічого не скаже, вірний паж. Запродався за ресторанну юшку, за бефстроганов і каву з вершками. Не з нього треба починати.
Починати треба з Андрія Зиміна та Льоньки Панфілова. Вітьку вони захищатимуть, вигороджуватимуть, і все-таки можуть виявитися якісь подробиці, щось істотне на Вітьчину користь. А все, що на Вітьчину користь, те проти Навроцького. І говорити більше ні з ким, треба говорити з ними.
Шнира й Фургон чергували в бригаді розподілу, і Миша пішов на кухню.
Нагрітим кухонним ножем Кит розрізав круг масла на однакові кубики. Віртуоз, нічого не скажеш! Людина, що знайшла своє покликання.
Шнира й Фургон чистили картоплю.
— Тонше зрізуйте шкурку, вкотре вже вам кажу! — дорікав їм Кит.
— Картопляна каторга! — пробурмотів Шнира.
Миша попросив Кита відпустити Фургона.
— Але ж невдовзі вечеря, — невдоволено відповів Кит.
— Тільки на кілька хвилин. Ходімо, Андрію!
Вони, вийшли на шкільне подвір'я, сіли в затінку високої тополі.
— Андрію, як ти думаєш, Вітька винен у тому, що трапилося з твоїм батьком?
— Звідки я знаю? Я не бачив, хто вбив тата.
— А хто вкрав портфель?
— Я спав, коли його вкрали.
— І не чув, як хтось забрався в квартиру і взяв портфель?
— Не чув.
— А як портфель опинився на горищі?
Замість відповіді Фургон знизав плечима, губи в нього затремтіли.
«Мордую дитину», — подумав Миша.
— Слухай-но, Андрію, — сказав Миша, — твого батька вбив негідник, мерзотник. Невже ти його захищатимеш?
— Таж я нічого не знаю! Мене й слідчий викликав, і мама питала. А що я знаю? Я спав. Я не бачив, хто стріляв.
— Але сам ти як думаєш: Вітька винен?
Андрій мовчав.
— Чого ж ти мовчиш? Ти його боїшся? Кого ти боїшся?
— Нікого я не боюсь, — відповів Андрій, потупившись.
— Ну, то говори!
— Нічого я не знаю. І про Вітьку не знаю: він крав чи ні — не знаю.
— А чого ти з ним водився?
— Я не з ним, а з Шнирою, а вже потім разом…
— Що разом?
— Ну, були разом.
— А револьвер ти бачив у Вітьки?
— Ні.
— Слово честі?
— Слово честі!
Миша дивився на Фургона. Не може бути, щоб брехав, не схожий на брехуна, незграбний, добродушний хлопчисько, нічого в ньому немає злодійського, блатного, нічого хитрого, лукавого.
Усе-таки Миша перепитав:
— Отже, в нього не було револьвера?
— Не знаю: був чи не був. Тільки я не бачив, він мені його не показував.
— А ти говорив кому-небудь, що твої йдуть у театр?
— Нікому не говорив. Я сам не знав, що вони підуть. Мене покликали з двору, сказали: йдемо, залишайся вдома, лягай спати. Я й ліг.
— Гаразд. А вдруге? Ти знав, що твої збираються на дачу?
— Знав.
— Говорив кому-небудь?
— Чого?
— Що твої їдуть на. дачу, говорив кому-небудь?
— Ні…
Андрій раптом осікся, розгублено глянув на Мишу…
Миша це помітив.
— Сказав кому-небудь, згадай! Це дуже важливо.
Андрій знову похнюпився, потім тихо проказав:
— Вітьці сказав.
— Отже, Вітька знав, що твої їдуть на дачу?
— Знав, — прошепотів Андрій.
— Навіщо ти йому сказав?
— Сказав…
— Він питав тебе?
— Ні.
— Навіщо ж ти сказав?
— Вітька нам говорить: поїдемо в неділю на Дорогомиловський цвинтар синичок ловити. А я відповів: не можу я, наші в суботу їдуть на дачу і мені загадали сидіти вдома. Отак він і дізнався про дачу.
— Хто при цьому був?
— Ну, хто… Я, Шнира, Паштет, Білка.
Чорт забирай, все складніше, ніж він гадав!
— Слухай мене уважно, Андрію! Нічого й нікого не бійся. Скажи мені правду: Вітька брав портфель?
Андрій, похнюпившись, мовчав.
— З тебе все доводиться витягувати обценьками.
— Усі кажуть, що вкрав.
— І вбив він?
— Усі кажуть, що вбив.
— А ти як думаєш?
— Я не вірю, — прошепотів Андрій.