Шаринець похмуро мовчав.
— Я тобі не хлопчик, закарбуй, — вів далі Миша, — не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.
Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:
— Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!
У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки — фальш, у зловтішності — тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…
На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.
— Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?
— Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, — засумнівався Шнира.
— Це правильно. А могла вона навести Шаринця?
— Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.
— Хочеш виручити Вітьку?
— Питаєш!
— Слідкуй за Шаринцем і Білкою.
Шнира зиркнув спідлоба на нього:
— Шаринець дізнається — вб'є.
— А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.
— Я з Паштетом, — подумавши, сказав Шнира.
— Не продасть?
— Він вірний, любить Вітьку.
31
Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.
Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.
Він подзвонив двічі коротко в двері.
Насторожений жіночий голос спитав:
— Хто там?
— Від Антоніди Аристархівни, — паролем відповів Навроцький.
Двері відчинила дебела нафарбована жінка — хазяйка закладу.
За яскраво освітленим столом сиділи гравці.
У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.
Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних лакованих ботинках з гетрами на блискотливих ґудзиках.
Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:
— Чого ви тут?
— Побачитися з вами, — весело відказав Валентин Валентинович. — Присядете?
— Нам нема чого бачитися, — відповів Красавцев, однак сів.
— Мені важко жити, не бачачи вас, — Валентин Валентинович погойдав ногою в лакованому ботинку.
— Ваші жарти недоречні.
— Жарти доречні за будь-яких обставин, дорогий Георгію Федоровичу, а в комічних ситуаціях — і поготів.
— Про яку комедію йдеться?
— Сидите з убивцею Зиміна, спокійно п'єте горілку й закушуєте оселедчиком з цибулею.
— А що зволите робити? Заволати: тримайте його?!
— Ідея! Це буде забавно.
Красавцев витер губи серветкою.
— Що ви хочете мені сказати?
— Ви повинні твердо усвідомити: ніякої, повторюю, ніякої причетності до пригоди я не маю. Якби я був хоч трохи причетний, мене давним-давно не було б у Москві, взагалі не існувало б ніякого Валентина Валентиновича Навроцького. Невже ви цього не розумієте? Абищо! Дурниці! Які підстави пов'язувати мене з цією справою?
— Ви наполягали, щоб я передав документи Зиміну.
— Документи лежать на столі, ніхто їх не чіпав.
— Другі документи. А перші?
— Вони пропали з портфелем і, певно, через портфель. Зимін став би нашою людиною, повірте! Але вплутався негідник, хлопчисько, бандит якийсь Альфонс Доде, чорти б його забрали, усе зіпсував. Я не знаю деталей, не хочу знати, мене це не обходить. Я чистий! А якщо чистий я, чисті й ви. Соромно панікувати, Красавцев!
— Не соромте мене, будь ласка! — скипів Красавцев. — Багато на себе берете. Я не стверджую, що ви причетні до пригоди, як ви зволили висловитися. Але вона має відношення до нас. Поки все не скінчиться, не вляжеться, я нічого не можу зробити і не робитиму. І вам не раджу з'являтися на фабриці. Зникніть до пори до часу.
— Зникнути? Мені? Коли я сном-духом не знаю! Красавцев, будьте мужчиною, не втрачайте голови! Все має продовжуватися, як було.
— Що саме?
— П'ять вагонів.
— Ви що, здуріли?
— Вибачте, це ви деморалізовані вбивством Зиміна, всі це бачать, між іншим.