Трохи прикро; можна було б розраховувати на більше довір'я. Свиридов ні в чому його не похитнув, ні в чому не переконав.
На якусь мить закралася думка, що Шнира міг підкинути документи в скриньку Зиміних за дорученням свого батька, комірника Панфілова. І все ж ні! Шнира — похмурий, відлюдькуватий хлопчисько, але на підлість не здатний.
Та хтось же поклав документи в скриньку Зиміних. Найімовірніше, сам Навроцький, — ось, будь ласка; по-вашому, я зацікавлений в документах, ба ні, ось вони, не через документи все скоїлось, отже, я ні при чому.
І хтось же бачив його, як він заходив у під'їзд, молодші класи вже на канікулах, дітлахи всенький день бавляться в дворі — так і пройшов Навроцький непоміченим?
В одному під'їзді з Зиміним мешкав Саша Панкратов. Зустрівши його в дворі, Миша спитав:
— Ти пам'ятаєш чоловіка, який втрутився тоді, коли Вітька кинувся на мене з фінкою? Він крикнув згори, що все бачив.
— Звісно, пам'ятаю.
— Ти не бачив: заходив він учора-позавчора у ваш під'їзд?
— Ні, — відповів Саша.
— А Юра часом не заходив?
— Не знаю, я їх бачив коло школи.
— Коли?
— Тижнів зо два тому.
— Їх усі бачили, — знизав плечима Миша.
— Усі не могли бачити, це було під час уроку, — сказав Саша.
— Ні, на великій перерві.
— Того дня я був черговий, — заперечив Саша. — Вранці, під час лабораторних, Юра вийшов на вулицю. Я спитав: «Ти куди?» Він відповів: «Передати ключі батькові». А то був не батько, а цей Тип Іванович.
— Ти не пам'ятаєш точно, коли це було?
— Можна глянути по журналу чергувань.
— І Юра передав йому ключі?
— Юрка простягнув руку, може, вони просто привіталися.
— А ти б сказав: «Ручкання відміняються», — пожартував Миша. — Слухай-но! А це було часом чи не того дня, коли на учкомі, пам'ятаєш, Генка розбирав Зоїні вірші?
— Точно! — підтвердив Саша.
Миша згадав, як розгубився Юра, коли Генка покликав його на учком, як нервував на засіданні, згадав прихід Навроцького, як хутко рушив йому назустріч Юра, як потім залишив їх удвох з Людою, а сам подався в школу і, що цікаво, ні до, ні після цього Валентин Валентинович у школу не приходив.
І найголовніше: Юра збрехав! Збрехав! І кому? Піонерові Саші Панкратову. Якби в нього совість була чиста, він не те щоб виправдовуватися, а й розмовляти б з ним не став, дав би йому щиглика й спокійно вийшов на вулицю. А він збрехав! Не хотів, щоб бачили, як він виходить на вулицю, як зустрічається з Навроцьким, і тому, здибавшись з черговим, розгубився, хоч цим черговим був усього-на-всього тільки піонер Саша Панкратов.
Чому Юра хотів приховати побачення з Навроцьким? Адже на великій перерві він одкрито, на очах у всіх з ним зустрівся. На великій перерві побачення може бути випадкове, будь-хто проходить повз школу, а під час уроків це побачення заздалегідь обумовлене, термінове, таємне. Саме тому Юра сторопів і розгубився перед піонером Сашою Панкратовим, збрехав, що йде до батька. І ключі якісь приплів… Чому саме ключі?
Безумовно, Юра не брав участі у вбивстві Зиміна, але стосунки з Навроцьким існують, близькі стосунки… Тоді, на фабриці, він напевне чув, що сказав Красавцев Панфілову, чув, але покривав Навроцького.
Стояли спекотні червневі дні. В школі йшли консультації, здавання незданого, все на ходу; вчителі, вчора такі суворі, вимогливі, статечні, тепер квапилися; молодші класи вже на канікулах, аудиторії пустували, їдальня не працювала, в розкладі — прочерки, через день-два видаватимуть посвідчення про закінчення школи.
Закінчуються заняття, закінчується школа…
На останньому бюро обговорювали, кого рекомендувати на голову учкому на майбутній рік. Миша запропонував Сашу Панкратова. Тільки-тільки передали в комсомол? Ну й що? Тямущий хлопець, сміливий, принциповий. З ним погодилися — гідна кандидатура. І решта кандидатур теж нічого: Ніна Іванова, Максим Костін… І завжди здається, що той, хто прийде після тебе, буде гірший, але ж і ті хлопці, котрих змінив він, Миша, так само вважали його маленьким, побоювалися, що далі буде не так. Не так, звичайно, по-іншому, а нічого, працював.
Миша зупинив Юру й Люду на сходах. Не хотілося б при Люді, але іншого виходу немає.
— Юро, пам'ятаєш історію з вагоном для Навроцького, ти мені відповів тоді, що не прислухаєшся до чужих розмов, пам'ятаєш?
— Я справді не прислухаюсь до чужих розмов.
— Потім я досить голосно сказав Панфілову про цей вагон, ти теж чув?
— Не пам’ятаю… Може, й чув, але несуттєво, не засмічую пам'ять.