Вона сказала не Валентин Валентинович, а Навроцький. І як дивиться! Зроду не бачив її такою. Чорт забирай, знає вона про ключі чи ні?
— Людо, а чого ти мене допитуєш?
— Я тебе не допитую. Допитуватимуть тебе в іншому місці. А я з тобою тільки бесідую. Миша, по-твоєму, продовжує свої ігри. Можливо. Але для мене ігри скінчилися: у мене вбили батька.
Чорт забирай, як вона дивиться! Божевільна, слово честі!
— Чи не мене ти часом підозрюєш у цьому?
— Юро, востаннє: навіщо ти виходив до Навроцького?
Знов за рибу гроші — Навроцький! Юра відсунув тарілку, лимонад, поставив лікті на стіл.
— Ти дивачка! Гаразд! Не хотів, не мав права говорити, бо пов'язаний словом честі. Та оскільки ти надаєш цьому такого значення, скажу: Валентин Валентинович говорив зі мною про набір.
— Про який набір?
— Косметичний, який подарував твоїй мамі.
Він не дарував мамі ніякого набору.
— Як це?!
— Він не дарував мамі ніякого набору.
— Та ти що?! Він його подарував, причому досить оригінальним способом.
— Подарував… Оригінальним способом… Набір. Як ти гадаєш, могла моя мама взяти від нього якийсь подарунок? З чого ти взяв? Він тобі сам це сказав?
Юра приголомшено дивився на неї.
— Я в тебе питаю: він тобі сам це сказав?
— Бачиш… — Юра гарячково обдумував, що йому сказати; він усе починав розуміти, починав здогадуватися. — Ти мене змушуєш говорити такі речі. Він не сказав, що подарував, він сказав, що хоче подарувати, і хотів зробити це через мене.
Люда мовчки слухала.
— Ну ось, — вів далі Юра, — я, природно, відмовився — все ж, погодься, делікатна пропозиція… Тоді він сказав, що зробить це сам. От і все.
— А що за оригінальний спосіб?
— Ну, він так сказав… «Це буде оригінально», — отак він сказав…
— Ні, я чула слово «спосіб»…
— Може, я помилився на слові… Адже ти знаєш, він полюбляє такі «вишукані» звороти…
— Твої пояснення мене не вдовольняють, ти не договорюєш.
— Ну, знаєш… Я тобі все сказав, навіть більше, ніж треба.
36
З невблаганною ясністю Юра раптом усвідомив не зовсім ще зрозумілий, але безумовний зв'язок між ключами й тим, що сталося в сім'ї Зиміних. Хоч як далеко були віддалені одне від одного, хоч якою була справжня роль Валентина, все одно він, Юра, співучасник чогось жахливого, може саме він відчинив двері вбивцям.
Страх перед відплатою охопив його. І страх перед Валентином Валентиновичем: ця людина не зупиниться ні перед чим, уб'є його, як убив Зиміна.
Ні про що не питати, не з'ясовувати, не розповідати, не ходити до Валентина, стати осторонь порвати, відкараскатися тим, що готується в інститут… Думка! Поїхав на дачу готуватися до екзаменів. Валентин не наважиться з'явитися на дачі, незнайомий з батьками. Так поступово все забудеться.
Ні, не забудеться. Вітьку заарештовано, йде слідство. Миша Поляков щось підозрює, і Люда теж підозрює. Доберуться до Валентина, доберуться й до нього.
А може, він усе вигадує, може, нічого немає. Валентин — убивця! Неможливо… Квапляться перехожі, гримотять трамваї, деренчать прольотки, все як завжди… Він причетний до вбивства?! Не може бути! До Валентина негайно, не відкладаючи, він усе з'ясує, розповість, заспокоїть…
Із завмиранням серця він натиснув на кнопку дзвінка. Там, за дверима, його доля.
У сітці, що туго облягала вологе лискуче волосся, Валентин Валентинович скидався на молодика з реклами туалетної води «Вежеталь». Сковзнув поглядом по Юрі.
— Чим ти збентежений?
— Чого?.. Йшов зі школи, зайшов…
Вікно відчинено. При відчиненому вікні Валентин нічого з ним не зробить. Гомін двора додав Юрі сміливості.
— Миша Поляков присікується до мене з вагоном, пам'ятаєте, що тоді відправили.
— Він і до мене з цим чіплявся, — знехотя відповів Валентин Валентинович. — Ну й що?
— Я просто так розповідаю…
— Ах, так? Ну, розповідай! От і все!
— Може, не все?
Навіть не запропонував сісти. Розсівся в кріслі, погойдує ногою, легенько торкає сітку на голові.
— Бачите, — непевно почав Юра, — у нас такий порядок: під час занять не можна виходити зі школи.
— Такий порядок в усіх школах.
— В інших школах є гардеробниці, вони замикають двері, а в нас самообслуговування, ключ у дверях, ставка на свідомість.
Валентин Валентинович погойдував ногою, торкав пов'язку на голові.
— Коли я виносив ключі, — вів далі Юра, — мене помітив черговий по школі й доповів Миші Полякову.