— Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.
— Я встиг відправити її, — спокійно заперечив Навроцький.
Красавцев покосився на нього.
— Якби я не попередив Панфілова…
Навроцький перепинив його.
— Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.
Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.
— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.
— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.
— Якщо в них особливо не порпатися.
— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.
Оркестр замовк.
— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.
Підводячись, Красавцев посміхнувся.
— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.
Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.
— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.
— Чудово!
Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.
— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.
— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.
— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.
— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.
— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.
— Справді? Чому? — запитала Люда.
— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.
— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?
— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.
— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.
— Не вмію.
— Фокстрот — це дуже просто.
— Мені пізно вчитися.
— Вам? Ви вважаєте себе старим?
Валентин Валентинович усміхнувся:
— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?
— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.
— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.
— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда — дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що — ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.
— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.
6
Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.
Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.
— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.