Annotation
П’єса «Посттравматична рапсодія» побачила світ у 2016-у році. Тоді ж з’явилася ідея екранізації. У 2017-у п’єса була поставлена на сцені і з успіхом пройшла у Києві, Маріуполі, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Коломиї. Головний герой п’єси «Посттравматична рапсодія» - воїн-доброволець. Під час контузії на полі бою він потрапляє у вир драматичних подій часів від Київської Русі до сьогодення.
Дмитро Корчинський
СЦЕНА 1
СЦЕНА 2
СЦЕНА 3
СЦЕНА 4
СЦЕНА 5
СЦЕНА 6
СЦЕНА 7
СЦЕНА 8
Дмитро Корчинський
«ПОСТТРАВМАТИЧНА РАПСОДІЯ»
(за суттєвими й цінними порадами В. Артеменка)
П’єса у 8-х сценах
СЦЕНА 1
(Вибух)
Сашко:
Живий іще? 120 міліметрів. Міна. Ненадійне укриття.
Смерть ненадійна теж – полон, як схибить тля стара.
Москаль зайшов зі Сходу і не зник "немов роса на сонці".
Ми - у ганьбі оточення - і штаб, і добровольці -
Все угруповання, що брало Іловайськ - шкода зусиль і крові
Запілля неприкрите, розвідка нездала, плани помилкові...
Дай, Боже, вирватись! І я не припиню свою війну ніколи.
Згорять, мов їхня нафта. На москву
Летітимуть ракети, не прокльони.
(Ще вибух, трохи подалі)
Куди повзти? На Захід, в напрямку колиски
Цивілізації, де сплесками краси
Медитеранія виблискує?..
Де навіть війни - хвилі проти скель,
А не болота крові.
Де воржнеча - диспут, максимум дуель,
І вороги чудові.
А ви, мої брати, і ті, хто здався,
Хто вибрав кулю, або обраний,
Уламком під бронежилет, хто не лишив
Позицій без наказу, який не надійде,
Ті, хто поранені і знають, що вмирають,
Що їх не винесуть загиблі санітари,
І ті, хто проривається і виживе,
Хто проривається і ляже,
Хто плаче, хто ричить, хто молиться,
І хто рахує рештки
Боєкомплекту для нічного бою,
Щоб залишити слово за собою -
Хто захищають Батьківщину, ви і є
Ця Україна мертва і воскресла,
Що проросте крізь ту, яка згниє
Крізь ваші трупи, через ваші чресла.
(З лісопосадки заходить в ярок, щоб відхекатися. Там наштовхується на Всеволода, який лежить, а тоді намагається схопитися, але сідає, слабий від рани. З плеча стирчить уламок стріли. Виставляє вперед меча. Сашко цілиться в нього автоматом.)
Сашко:
Ти хто? З якого цирку вшився? Чи хтось поруч є ще?
Всеволод:
Я Всеволод, син Ізяслава, ми з роду князів турівських, бачиш, чоловіче, зранено мене безбожними моавитянами, а мої всі вбиті. А ти хто ж, - волох генуйський?
(Дивиться на кевларову каску та бронежилет Сашка. Сашко своєю чергою не може нічого второпати й наважитися вистрілити.)
Всеволод:
Начувайся! Хтось іде! Це моавитяни чи підлі бродники... допоможи мені стати на ноги, волоше, волію прийняти смерть стоячи.
(Тепер і Сашко чує звук, який не може одразу розпізнати. Присідає за деревце й цілиться в напрямку звідки щось наближається. Крізь кущі виїздить монгол на низенькій конячці, на ньому гостроверхий шолом, наручі, від нього тхне. Поруч пішки, захекані, два бородані зі щитами й списами, тягнуть за собою верблюда навантаженого трофеями. Монгол бачить Сашка та Всеволода й натягає лука. Сашко стріляє чергою в нього й ближчого до нього бороданя. Вони падають, конячка відстрибує вбік й відбігає. Падає з переляку й другий бородань, в якого Сашко не стріляв. Верблюд реве й сідає. Сашко вилазить на край порослого кущами яру, аби роздивитися й зі здивуванням не бачить ні лісопосадки, якою прокрадався сюди, ні соняшникового поля, лише степ з випаленою сонцем травою і групу вершників далеко на обрії.)
Сашко:
Отакої! Тут не те, що єдності місця й часу нема, але й єдності жанру! Я гадав, що беру участь у високій трагедії, а став персонажем анекдоту. Це сум'яття можна літурознавчо виправдати лише посттравматичним синдромом, результатом контузії, або всмерть обридлим постмодернізмом, - за саме слово в доброму товаристві б'ють морду. Таку сюжетну млявість можливо компенсувати хіба що якістю діалогів.
(Вертається до Всеволода й бороданя біля трупів, який все ще не наважується поворухнутися.)
Сашко (до бороданя):
А ти хто?
Всеволод:
Це бродник, огидний іуда, убий його!