Выбрать главу

Об'ява

Товаришi громадяни! Вiд кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка. Дякую за увагу! ---------------------------------------------------------------------

Здається, вийшло непогано. Все на мiсцi, як у школi вчили. Навiть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсiм не шукали!). Та над усе менi подобалось: "... вiд кого в_т_е_к_л_о граченя...". Слово "втекло" я навмисно пiдкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя вiд нього в_т_е_к_л_о, i вiн за ним не прийде. Адже з дому тiкають, коли там страшенно погано!..

Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.

Прийде чи нi?

День сьогоднi видався по-лiтньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сидiли на сонцi бабусi й дiдусi та про щось гомонiли.

А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.

Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..

А той довготелесий, худенький - Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились - навiщо, - так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного - куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" - i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..

А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi. Вiн на драбинi донизу головою висить! Точно, це мiй Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.

Ну от, наче всi...

Ой нi, пробачте! Он, за гiркою, бачите - кiски стирчать? Помiтили? Це - наша Вiтуня! Ну й що, коли дiвча? Зате - яке! Таку пошукати... Ми всi горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому рiч, але їй не кажемо: ще мала, не зрозумiє... Зате тато в неї - ого-го! Нас усiх запросто пiдняти може. А вмiє геть усе. Йому шпакiвню зробити чи велосипед полагодити - раз чхнути!

Отаке наше "товариство"! А коли хтось до Вiтунi не так, матиме справу з нами всiма. I, звичайно, з Вiтьковим бульдогом!

Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...

- Що ти ладнав там? - поцiкавився Сергiй.

- Об'яву... - сумно промовив я.

- "Мiняю книжки на хом'яка!" - засмiявся Вiтько. То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.

- Майже вгадав! - вiдповiв я Вiтьковi. - Це об'ява про граченя.

- Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою? - єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: - Що там у тебе? Кажи!

Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...

- Ну й ну! - проказав Сергiй. - Треба щось придумати.

Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:

- Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.

- Тримайся! - кинув Славко. - Гайда, хлопцi!

I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому - чекати: прийде хазяїн чи нi...

Вiзит незнайомця

- Нещасливi ми з тобою, - казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, - зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?

Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.

- Тепер чекай невiдомо чого, - вiв я далi, - а менi на завтра вчити - ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.

Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм - на моє плече, умостилося там i затихло.

Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.

"А може, не вiдчиняти? - майнула думка. - Може, вдати, що нiкого нема?"

- Кр-ри-а! Кр-ри-а! - заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

- Ех ти! - кинув я граченятi й пiшов до дверей...

На порозi стояло... наше товариство!

- Ну як? - майже крикнув я.

- Люкс! - вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.

- Отже воно - м_о_є?! - не повiрив я.

- Не твоє, а н_а_ш_е! - виправив мене Вiтько. - Ми в_с_i хвилювалися.

Я нiчого не мав проти.

- Ну добре, наше, - погодився я.

- Давай показуй нашого, - скомандував Славко, - годi його ховати.

- Так, покажи, будь ласка, - попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...

- Ой, чорняве яке! - зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя. - А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп! - простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.

У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.

- Ач, яке спритне! - оцiнив Славко його карколомний стрибок.

- О, дає! - захоплено вигукнув Вiтько.

А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".

- Годi вам! - припинив нашi веселощi Сергiй. - Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн! - i Сергiй показав на мене.

Вiн мав рацiю: я таки не знав.

- А я знаю! - похвалився Вiтько. - Його треба кликати на iм'я.