- Та знаєш, - пожалiвся Славко, - спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.
- Та невже? - посмiхнувся я.
- А ти сам спробуй! - розсердився Славко й пiшов.
А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й - i_з ц_у_к_р_о_м!"
- Почепцов! - викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. - Це що за жарти? - i вiн тицьнув менi мiй малюнок.
- Це не жарти, а "Чай iз цукром", - сказав я.
- А де видно, що вiн iз цукром?
- Так я ж написав!
- Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! - обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi - четвiрка у табелi.
Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив - про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.
А наступного дня...
А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.
Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!
- Це не проблема! - сказав тато. - Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...
Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.
- Тiльки гляди, - попередив я, - не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.
- Все буде нормально! - поклявся Славко. - Їдь i не переживай.
I я поїхав.
Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, - як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"
У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження - теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.
Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.
Постукай у моє вiкно!
Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.
- Повернувся, мандрiвник, - пробурмотiв вiн замiсть вiтання.
- Повернувся! А чого ти став такий гордий?
- Який там гордий! - вiдмахнувся Славко. - З Гринею щось не те...
- Як не те?! - злякався я. - Що з ним? Кажи! Де вiн?
- Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.
- Де коробка? - перебив я Славка.
- Он у кутку...
Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.
- Гриню, - покликав я тихенько, - я приїхав. Привiт!
Вiн тiльки скоса позирнув на мене.
- Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!
Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.
- Не їсть? - поспитав я Славка.
- Не їсть...
- А навiщо така здоровенна тарiлка! - накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.
- Не чiпляйся до тарiлки! - огризнувся Славко. - Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.
Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.
- Е, чого там! - кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.
Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.
Вдома я про все розповiв татовi.
- Нiчого, - заспокоїв тато, - iди лягай, все буде добре!
Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.
Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.
- Зрозумiв? - спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.
- Зрозумiв... - ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.
- Розкис, як дiвчисько! - сказала мама й сама раптом схлипнула.
- Нiчого не поробиш, - розвiв руками тато. - Вирiшуй сам... - i вони з мамою пiшли в кiмнату.
А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! - подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.
За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!
Дивна все-таки рiч - тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!
Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.
- Ну що, - промовив Сергiй, - пора?
- Пора... - вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.
Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився - так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.
Хлопцi оточили мене, - кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...
- Бувай, - тихо сказав Сергiй.
- Салют, - махнув рукою Славко.
- Прощавай, - кинув Вiтько.
А Вiтуня лиш голосно схлипнула.
- До побачення! - мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i - стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!
- Навiть не озирнувся! - пробурмотiв Славко. - Правду кажуть - як вовка не годуй...
Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.
- Та ну вас усiх! - кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.
Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!
Та даремно. Вiн не повертався!
Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.
- Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.
На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:
- Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...
Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!