— Якщо воно так галасуватиме, — невдоволено зауважила мама, — ми всі поглухнемо.
— Мамочко, — запевнив я, — це воно просто за мною скучило. А насправді воно дуже спокійне!
— Сідай, борщ охолоне, — перебила мама й сіла навпроти мене. — Отже, — почала вона урочисто, — ми з татом вирішили…
— Мамочко, люба! — вигукнув я, та мама обірвала мій запал:
— Я не скінчила! Так от, ми його лишаєм, але при одній умові: доглядатимеш його ти сам…
Я знов одкрив рота — запевнити, що кращої умови й не придумати, — але мама строго підняла палець, і я став слухати далі.
— …І, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження — і…
— Жодного! — не втерпів-таки я. — Жодного зауваження від сьогодні! Зараз побачиш…
Я вискочив із-за столу й вибіг у коридор, де стояв мій портфель.
— Як ти гадаєш, мамо, що це? — гордо простягнув я мамі щоденника.
— Ой! — тільки й сказала мама, наче не вірила очам своїм. — П'ятірка! З літератури! Дай я тебе поцілую, дитинко!
Знов — “дитинка”! Але я вдав, ніби не чув, і повис у мами на шиї.
— Отже, домовились, — сказала мама, коли нарешті звільнилась од моїх обіймів. — І щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти відповідаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!
Яке хороше слово — “все”! Кращого я, мабуть, і не чув. Зрозуміло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_і_б_е_н граченяті! От тільки крила… Сказати мамі чи ні?
— Мам, — нерішуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такі хвилини її краще не турбувати, — послухай, будь ласка!
— Хіба ми не домовились? — озирнулась мама.
— Так, але, знаєш, у граченяти… крила підрізані.
— То що? — не зрозуміла мама.
— А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!
— Справді, — здивувалась мама. — Як я не помітила?! Значить, воно від когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн відшукається. А ти зроби ось що… — Мама на мить задумалась і закінчила: — Напиши об'яву та повісь на парадні двері. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то він живе в нашому будинку. Все!..
Мама, як завжди, мала рацію!
Я поплентав до своєї кімнати, взяв ручку, аркуш паперу і сів писати об'яву.
Писав я майже годину. Треба було добряче помізкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врешті-решт я написав таке:
-
Об'ява
Товариші громадяни! Від кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка.
Дякую за увагу!
-
Здається, вийшло непогано. Все на місці, як у школі вчили. Навіть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсім не шукали!). Та над усе мені подобалось: “…від кого в_т_е_к_л_о граченя…”. Слово “втекло” я навмисно підкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя від нього в_т_е_к_л_о, і він за ним не прийде. Адже з дому тікають, коли там страшенно погано!..
Я знов переглянув об'яву й пішов чіпляти її.
Прийде чи ні?
День сьогодні видався по-літньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сиділи на сонці бабусі й дідусі та про щось гомоніли.
А неподалік, на майданчику, зібралося все наше товариство.
Бачите пузаня? Це Вітько з першого під'їзду. В нього є величезний бульдог. Він хоч і товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вітько, а не бульдог!..
А той довготелесий, худенький — Сергій, наш “голова”! Він завжди щось вигадує. Приміром, наловити дві тисячі горобців, зв'язати докупи й літати на них. Або збудувати машину, яка б усе на світі змішувала. Ми поцікавились — навіщо, — так Сергій образився і три дні не розмовляв з нами… А на четвертий запропонував нам випити по три тисячі триста тридцять сім склянок газованої води, щоб стати від газу легкими, як аеростати. Він усе розрахував, крім одного — куди в нас влізе стільки води?.. А нині Сергій розмірковує, скільки потрібно кротів, щоб замінити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: “Рийте ось тут!” — і сиди собі посвистуй. А на зекономлені гроші, частину яких; звичайно, дадуть Сергію, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..
А гляньте на того білявого, у в'язаній шапочці. Він на драбині донизу головою висить! Точно, це мій Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.
Ну от, наче всі…
Ой ні, пробачте! Он, за гіркою, бачите — кіски стирчать? Помітили? Це — наша Вітуня! Ну й що, коли дівча? Зате — яке! Таку пошукати… Ми всі горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому річ, але їй не кажемо: ще мала, не зрозуміє… Зате тато в неї — ого-го! Нас усіх запросто підняти може. А вміє геть усе. Йому шпаківню зробити чи велосипед полагодити — раз чхнути!