Гретчен зупинилася оддалік, спостерігаючи, як Люк відчинив двері й зайшов у будинок. У дворі вона бачила силует його матері, яка розвішувала білизну.
Гретчен розвернула пікап і проплакала всю дорогу назад.
— А коли я почула, що Еллі не повернулася додому, я сама пішла до річки перевірити. В душі я очікувала, що вона втекла від батька, взяла спальник і десь там заховалася. Але там не було її і сліду, — Гретчен гризла ніготь на великому пальці. — Ми з Люком сперечалися, чи варто комусь розповісти. Але на ту мить ми навіть не хвилювалися, розумієш? Вона ж на той час постійно була занурена в себе, і я щиро вважала, що вона перебіситься й повернеться.
Довгу мить вона мовчала.
— Я навіть уявити не могла, що її знайдуть у річці.
Вона обернулася до Фока.
— Коли сказали, що вона втопилася, я не могла собі пробачити. Що як ми залишилися б і заговорили до неї? Я бачила, що з нею негаразд, але просто відвернулася. Мені було так соромно! І я просто зламалася. Змусила Люка пообіцяти, що він нікому не скаже, як ми бачили Еллі. Я не хотіла, щоб хтось дізнався, як жахливо ми її підвели.
Гретчен витерла очі.
— А коли я гадала, що гірше не буває, усі почали валити провину на тебе. Навіть Люк перелякався. Якщо люди звинувачують тебе, що вони скажуть, дізнавшись, що ми там були? І Люк вигадав план. Він скаже, що був з тобою. Це допоможе і тобі, і нам. А я можу до кінця життя вдавати, що мене там не було. Що я не побігла за Люком, коли мала піти до Еллі.
Фок дістав з кишені чистий носовичок і вручив Гретчен. Вона взяла його зі слабкою усмішкою.
— Ти не винна в тому, що сталося з Еллі Дікон.
— Можливо. Але я могла щось зробити, — стенувши плечима, вона висякала носа. — Я не знаю, що за біда була з Люком. Він був непоганий, але мені з ним точно було погано.
Деякий час вони стояли поруч, задивившись у поля: бачили те, що давним-давно минуло. Нарешті Фок зітхнув.
— Послухай, Гретчен, це не моя справа, але Джері й Барб, і Шарлотта, вони…
— Люк не батько Лакі.
— Але якщо…
— Аароне. Будь ласка. Просто припини.
Її блакитні очі зустрілися з ним поглядом, але тільки на мить.
— Гаразд, — кивнув Фок. Він зробив спробу. І досить. — Усе о’кей, Гретчен. Але вони — чудові люди. І вони багато втратили. Так само, як і ти. І якщо є бодай крихітний шанс урятувати щось у цій жахливій ситуації, гріх ним не скористатися.
Нічого не кажучи, вона дивилася на нього з непроникним обличчям. Нарешті Фок простягнув непопечену руку. Гретчен подивилася на неї, а потім, на його подив, швидко його обійняла. Не кокетливо, навіть не дружньо, а, мабуть, примирливо.
— Побачимося ще за двадцять років, — сказала Гретчен.
І цього разу Фок подумав, що вона, певно, не помиляється.
Розділ сорок другий
Рідний будинок Фока нині здавався навіть меншим, ніж він пам’ятав. І з дитинства, і з відвідин кілька тижнів тому. Проминувши його, Фок рушив до річки, огинаючи маєток по краю. Цього разу він уже не боявся зустрітися з власниками.
У лікарні Макмердо, закочуючи очі, розповів, як люди швиденько змінили платівку. Раптом усі почали засуджувати оті листівки. На бога, що було, те загуло двадцять років тому. Спливло за водою і все таке.
Фок простував через лани, в голові прояснилося. Що було, те загуло двадцять років тому, але є речі, які не можна просто змести й забути. Еллі Дікон. Вона як ніхто стала жертвою цього містечка. Його таємниць, його брехні та страху. Їй хтось був потрібен. Можливо, саме він, Фок, але він її підвів. У всьому цьому хаосі про Еллі можуть геть забути. Як мало не забули про Карен. І про Біллі.
Але не сьогодні, подумав Фок. Сьогодні він згадає Еллі в тому місці, яке вона точно любила. До камінного дерева він дійшов, коли сонце вже котилося на захід. Був майже квітень. Спека потроху відступала. Казали, цьогоріч посуха має нарешті припинитися. Фок дуже сподівався, що на цей раз синоптики не помиляються. Річка так і лишалася пересохлою. Він сподівався, що одного дня вона повернеться.
Сівши на камінь, Фок дістав складаний ножик, який приніс із собою. Знайшов місце, де відкривався таємний отвір, й почав вирізьблювати крихітні літери — Е-Л-Л… Ножик був тупий, тож справа просувалася повільно, але Фок доробив її до кінця. Нарешті, відкинувшись на камені, він витер чоло. Провів великим пальцем по літерах, милуючись роботою. Попечена нога горіла вогнем після того, як він постояв навколішках.