Мала сучка, мала сучка.
Нетвердою ходою він повернувся до вітальні, стягнув з канапи Гранта, якому зовсім не хотілося вставати, і кинув йому ключі від пікапа.
— Ми їдемо по Еллі. Ти за кермом.
Мала сучка, мала сучка.
В дорогу прихопили ще пару бляшанок. Сонце вже змінило колір на жовтогарячий, коли вони, здіймаючи куряву, помчали путівцем до маєтку Фоків. Їй не вдасться втекти. Не цього разу.
Дікон саме думав, що робитиме, якщо вже запізнився, коли щось привернуло його погляд — і серце мало не вистрибнуло з грудей. Один-єдиний проблиск — і вже світла футболка та знайомі довгі коси зникли за деревами ген за маєтком Фоків.
— Он вона, — вказав Дікон. — Іде до річки.
— Я нічого не бачив, — нахмурився Грант, але зупинив машину.
Дікон вистрибнув і, залишивши племінника наздоганяти, перебіг поле й пірнув у тінь дерев. Коли він, спотикаючись, дибав стежкою, перед очима пливли червоні кола.
Дікон спіймав Еллі, коли вона схилилася біля якогось дивного дерева. Вона запізно почула шум і звела погляд, і її рот роззявився для крику, формою нагадуючи ідеальну літеру «о», а Дікон схопив її за волосся.
Мала сучка, мала сучка.
їй не втекти. Цього разу їй у біса не втекти. Але крізь туман він відчував, як вона викручується, і втримати її було нелегко. Отож він долонею ляснув її по голові. Заточившись, вона упала навзнак, з тихим стогоном приземлившись на березі; волосся і плечі опинилися в чорних водах річки. Очі дивилися на нього знайомим поглядом, і тоді Дікон поклав руку їй на підборіддя й натиснув, поки каламутна вода не накрила її з головою.
Збагнувши, що відбувається, Еллі почала пручатися. Втупившись у власні очі, які дивилися на нього з поверхні темної ріки, Дікон притиснув дужче.
Збираючи у присмерку каміння на тягар, щоб тіло Еллі пішло на дно, Дікон змушений був пообіцяти відписати ферму Грантові. Просто не мав вибору. Особливо після того, як племінник знайшов у кишені Еллі записку з прізвищем Фока. Сказав, що не завадить покласти це в кімнаті Еллі. Нишпорили до самої темряви, але наплічник так і не знайшли.
І тільки набагато пізніше, залишившись на самоті тої першої ночі, за якою буде ще багато таких ночей, Мел Дікон запитав себе, чи справді так уже потрібно було утримувати доньку з такою силою.
«Якщо тато дізнається, він мене уб’є».
Дочитавши щоденник Еллі, Фок довго сидів, витріщаючись на порожнє річище. Нарешті він згорнув зошит і разом з рештою речей сховав назад у наплічник. Підвівшись, закинув його на плече.
Сонце закотилося і запала ніч, тільки зараз помітив Фок. Над евкаліптами ясно світили зорі. Він не хвилювався. Добре знав дорогу. Коли він повертався у Ківару, повіяв прохолодний вітер.
Подяки
Я навіть не уявляла, скільки людей залучено в процес народження книжки, і я щиро вдячна всім, хто мені допомагав у роботі.
Перш за все, хочу дуже подякувати своїм редакторам — Кейт Патерсон з «Пан-Макміллана», Крістін Копраш і Емі Айнгорн з «Флатірон Букс», а також Клер Сміт з «Літтл Брауна», які покращили роман своїми мудрими зауваженнями, підказками й порадами. Дякую за те, що дали мені, дебютантці, такий чудовий шанс.
Також я дуже вдячна всім, хто тяжко працював, щоб книжка опинилася на полицях, включаючи цілу низку талановитих коректорів, дизайнерів, маркетологів і продавців.
Щодня я відчуваю радість і вдячність за постійну підтримку й невтомну працю моїх агентів — Клер Форстер з «Кертис Браун Австралія», Еліс Лютьєнс та Іви Папастратис з «Кертис Браун СК», Данієлю Лазару з «Райтерз Гаузу» та Джері Калагана з «Інтелекчуал Проперті Групи». Вони на кожному кроці перевершували самі себе.
Дякую Центру Вілерів у Мельбурні, а також суддям, організаторам і спонсорам літературної премії «Вікторіанська прем’єра» за неопублікований манускрипт. Ця нагорода — безцінна можливість для невідомих письменників, і перемога в конкурсі 2015 року вручила мені ключ, який відімкнув для мене тисячі дверей.