— Вибачте. Аарон Фок. Друг Гедлерів. У дільниці сказали, що ви тут… До речі, — вказав він на отруйну павучиху, — ви це бачили?
— Ага. Дякую. Тут їх декілька.
Підвівшись, Рако стягнув робочі рукавиці. Спробував обтрусити з формених штанів землю, але швидко здався, бо тільки розмащував бруд. На випрасуваній сорочці під пахвами проступили пітні кола. Нижчий за Фока на зріст, він мав боксерську статуру й коротко підстрижену кучеряву чуприну. Шкіра мала середземноморську смагу, але акцент видавав уродженця сільської Австралії. Невеличка розкосість очей створювала враження, що він усміхається, навіть коли він і не думав цього робити. Фок це одразу зрозумів, бо зараз сержант і близько не всміхався.
— Джері Гедлер дзвонив і сказав, що ви заїдете, — мовив Рако. — Перепрошую за дріб’язковість, друже, та чи не покажете документів? Тут уже крутилося кілька божевільних. Мабуть, хотіли оглянути визначне місце, не знаю… Джері, здається, казав, що ви коп?
— Я тут з особистих міркувань, — мовив Фок.
— Тобто неофіційно.
— Саме так.
На обличчі Рако майнув якийсь незрозумілий вираз. Фок дуже сподівався, що це все не перетвориться на підліткове змагання.
— Я — давній друг Люка. Ще змалку.
Рако уважно роздивився водійське посвідчення й нарешті віддав назад.
— Джері казав, вам потрібен доступ до банківської документації. До бухгалтерських книг тощо.
— Щира правда.
— Щось сталося таке, про що мені краще знати?
— Барб просто попросила мене перевірити, — сказав Фок. — Зробити їй послугу.
— Ясно, — зронив Рако, який примудрявся дивитися Фокові мало не рівно в очі попри те, що був на кілька сантиметрів нижчий. — Слухайте, якщо Джері й Барб вважають, що ви на цьому розумієтеся, я не збираюся відфутболювати вас просто для розваги. Але вони зараз дуже вразливі, тож якщо ви надибаєте щось важливе, не забудьте поділитися зі мною. Згода?
— Не хвилюйтеся. Я просто хочу їм допомогти.
Фок, не втримавшись, зазирнув Рако через плече. У величезній клуні стояла задуха, і пластикові панелі в стелі надавали всім речам нудотного жовтуватого відтінку. Посередині на бетонній долівці стояв без діла трактор, а під стінами вишикувалися ще якісь машини й механізми, призначення яких Фок не відав. Здається, це для доїння корів, але він не був певен. А колись він усе це знав. А нині для його міського ока це все віддалено нагадувало приладдя для тортур. Фок кивнув на коробки в кутку.
— Що ви там шукаєте?
— Гарна спроба, приятелю, але ж ви самі сказали, що ви тут неофіційно, — мовив Рако. — Банківська документація має бути в хаті. Ходімо. Я покажу кабінет.
— Не треба, — позадкував Фок. — Я знаю, де це. Дякую.
Розвертаючись, він помітив, що брови Рако поповзли вгору. Якщо хлопець очікував війни за територію, подумалося Фокові, тут він впіймає облизня. І все одно Фок не міг не захоплюватися такою відданістю своїй справі. Ще зовсім рано, а Рако, схоже, вже багато годин як зарився тут по самі лікті.
Фок рушив до будинку. Зупинився. Мить поміркував. Може, сумніви Барб безпідставні, але Рако, здається, коп серйозний. Фок повернувся назад.
— Послухайте, — сказав він. — Не знаю, скільки вам розповів Джері, та коли справу веду я, набагато легше, якщо знаєш усе, що відбувається. Менше шансів проколотися.
Рако мовчки вислухав теорію про фінансові проблеми й несплачені борги, яку Барб висловила Фокові.
— Як гадаєте, справа може бути в цьому?
— Не знаю. Але фінансові проблеми точно були. Досить роззирнутися навколо. Та чи означає це, що не Люк натиснув на гачок, то інше питання.
Рако повільно кивнув.
— Дякую. Я ціную вашу відвертість.
— Прошу. Я буду в кабінеті.
Не встиг Фок дійти й до половини вигорілого двору, як його погукав Рако.
— Гей! Стривайте, — витерши рукою обличчя, сержант примружився проти сонця. — Ви ж дружили з Люком, так?
— Колись давно.
— От скажімо, Люк хотів щось заховати. Щось маленьке. Не спадає на думку, де це може бути?
Фок хвильку поміркував — і збагнув, що йому й непотрібно думати довго.
— Можливо. А про що йдеться?
— Коли знайдемо, самі побачите.
Коли Фок востаннє лягав тут на землю, трава була зелена й соковита. А тепер крізь сорочку він відчував, як живіт шкрябають жовті колючі стебла.
Він повів Рако в обхід будинку, дорогою стукаючи ногою по шалівці. Відшукавши потрібну планку, він ліг на живіт і запхав під неї дрючка. Планка рипнула й, легко піддавшись, лишилася у Фока в руці.
Фок звів очі на сержанта, який стояв над ним.
— Тут? — запитав Рако, натягаючи товсті робочі рукавиці. — Що він там ховав?