Рако зітхнув і відкрив Люкову старезну пачку цигарок. Уклав цигарку в рота і простягнув пачку Фокові, який, сам собі дивуючись, теж узяв цигарку. Він уже й не пам’ятав, коли курив востаннє. Може, це було тут, на цьому самому місці, а поряд сидів його найкращий друг. Чомусь йому здалося правильним закурити зараз. Він нахилився вперед, і Рако прикурив сам і дав прикурити йому. Фок затягнувся — і миттю пригадав, чому так легко відмовився від цієї звички. Та щойно він глибоко вдихнув і запах тютюну змішався з різким ароматом евкаліптових дерев, його разом з хвилею нікотину накрило запаморочливе відчуття, наче йому знову шістнадцять.
— Так отож, — провадив Рако. Тепер він говорив тихше. — Док верещить, а я залітаю в будинок. Гадки не маючи, хто тут є і на кого я можу напоротися. Може, з-за дверей зараз вискочить злочинець з рушницею. Я хотів погукати дітей, але збагнув, що навіть не знаю їхніх імен. Отож я загорлав: «Поліція. Усе гаразд, виходьте, все безпечно», — щось таке, хоча певності в цьому я не мав.
Він зробив довгу затяжку, пригадуючи.
— І тут почувся плач, чи радше лемент, отож я пішов на звук, гадки не маючи, що там на мене чекає. Заходжу в дитячу й бачу маленьку дівчинку в колисці, яка верещить як різана, і якщо чесно, я в житті так не радів дитині, яка репетує як дурна.
Рако видихнув у повітря блакитну хмарку диму.
— Бо з нею все було гаразд, — сказав він. — Я повірити не міг. Вона перелякалася, це очевидно, але, наскільки я бачив, зовсім не постраждала. І тоді, пам’ятаю, я подумав, що все ще, може, обійдеться. Так, шкода маму, це трагедія. Але, дякувати Богу, бодай діти цілі. А потім я глянув через коридор і побачив прочинені двері.
Він ретельно загасив цигарку об землю, не дивлячись на Фока. Фок відчув, як його пронизує холодний жах: він знав, що буде далі.
— Я бачу, що це теж дитяча. Блакитна фарба, плакати з машинками на стінах, розумієте? Хлопчача кімната. І з неї — ані звуку. Отож я перетнув коридор, штовхнув двері — і зрозумів, що нічого не обійшлося, — мовив він і зробив паузу. — Та кімната нагадувала сцену з пекла. Гіршого я за все життя не бачив.
Довго сиділи мовчки, поки Рако не прокашлявся.
— Ходімо, — сказав він, спинаючись на ноги й відмахуючись, наче намагаючись відігнати спогади. Підвівшись, Фок рушив за ним до входу в будинок.
— Незабаром по тому прибули люди з Клайда, — дорогою провадив Рако. — Поліція, «швидка». Заки вони приїхали, було вже десь пів на сьому. Ми обшукали решту будинку, але нікого, на щастя, більше не знайшли, тож усі кинулися відчайдушно дзвонити Люкові Гедлеру. Спочатку всі хвилювалися, ви розумієте, як йому про таке повідомити. Але він усе не відповідав, машини його ніде нема, він досі не повернувся додому, й тут настрій у всіх почав змінюватися.
— А що того дня мав робити Люк?
— Кілька волонтерів-пошуковців, його приятелі, знали, що того пообіддя він збирався допомогти другові відстрілювати кроликів на його ланах. Друга звати Джеймі Салліван. Хтось йому подзвонив, Салліван підтвердив цю інформацію, але сказав, що Люк на той час уже кілька годин як поїхав з його ферми.
Підійшли до вхідних дверей, і Рако витягнув зв’язку ключів.
— Люк усе не повертався, телефон не відповідав, тож ми скликали додаткових пошуковців. Поставили їх у пари з поліціянтами й вислали на пошуки. Ті декілька годин були жахливі. Неозброєні шукачі блукають у полях і в буші, гадки не маючи, що знайдуть. Живого Люка? Мертвого? Не відомо, в якому він буде стані. Ми боялися, що він зарився з рушницею у якійсь норі, готовий прийняти бій. Зрештою один з пошуковців практично випадково наткнувся на його пікап. Той стояв на якійсь брудній галявині кілометри за три звідси. Даремно ми хвилювалися. У Люка, який лежав у кузові, не було половини голови. В руках він тримав власну рушницю — цілком законну, зареєстровану й ліцензовану.
Рако відімкнув двері та штовхнув їх.
— Здавалося, ось і все. Можна здавати справу в архів. Але тут, — відступив він, щоб Фокові було видно весь довгий коридор, — починаються дивні речі.
У задушливому коридорі смерділо хлоркою. Під протилежною стіною, пересунута зі свого звичного місця, стояла перекошена тумбочка, завалена домашнім дріб’язком — рахунками й ручками. Кахляна підлога була зловісно чиста. Весь коридор віддраїли мало не до цементу.
— Тут попрацювала служба прибирання, тож неприємних несподіванок не буде, — сказав Рако. — Килим у дитячій врятувати не вдалося. Та й кому він треба.
На стінах висіли родинні світлини. Застиглі пози здавалися звідкись знайомими, і Фок збагнув, що більшість світлин бачив на похороні. Вся сцена була мов химерна пародія на теплу родинну домівку, яку він пам’ятав з дитинства.