— Тіло Карен знайшли отут, у коридорі, — пояснив Рако. — Двері були відчинені, тож кур’єр її одразу побачив.
— Вона тікала до дверей?
Фок спробував уявити, як Люк ганяється за власною дружиною по всьому будинку.
— Ні, все просто. Вона вийшла відчинити двері. Її застрелив той, хто стояв на порозі. Це можна визначити з положення тіла. Але скажіть-но мені: коли ви ввечері повертаєтеся додому, хіба вам відчиняє дружина?
— Я не одружений, — мовив Фок.
— А я одружений. Можете вважати мене занадто незалежним, але я маю ключ від власного будинку.
Фок поміркував.
— Може, хотів заскочити її зненацька? — промовив він, програючи такий сценарій у голові.
— Навіщо такі складнощі? Якщо тато повернеться додому, розмахуючи зарядженою рушницею, родина й так буде в біса достатньо заскочена. Родина вдома. Він добре знає планування. Все просто.
Зайшовши в коридор, Фок декілька разів відчинив і зачинив двері. Дверний проріз здавався сліпучим прямокутником порівняно з напівтемрявою коридору. Фок уявив, як Карен виходить у коридор на стукіт у двері, трохи розгублена або роздратована, що її потривожили. Та секунда, поки її очі призвичаювалися до яскравого світла, виявилася вирішальною: вбивця встиг націлити рушницю.
— Мені це здається дивним, — мовив Рако. — Стріляти в неї в коридорі. Щоб бідолашний хлопчик устиг обмочити штанці й кинутися тікати — в такому порядку або навпаки.
Рако поглянув кудись повз Фока.
— А це наводить мене на наступну думку, — провадив він. — Ви готові?
Кивнувши, Фок рушив за ним кишкою коридору.
Коли Рако ввімкнув світло в маленькій блакитній спальні, Фокові на одну бентежну мить здалося, що тут ремонт. Дитяче ліжечко, з якого витягнули всю постіль аж до матрацу, відсунули під кутом до протилежної стіни. Іграшки поскидали в коробки, які безладно поскладали під плакатами з футболістами й диснеївськими персонажами. Килим здерли, оголивши нефарбовану дощану підлогу.
Фокові черевики лишали в тирсі відбитки. В кутку добре почистили піском дошки. Пляма все одно лишилася. Рако зупинився на порозі.
— Мені досі важко сюди заходити, — сказав він, стенувши плечима.
Колись, пам’ятав Фок, це була мила кімната. Двадцять років тому належала Люкові. Фок сам тут багато разів ночував. Шепотівся з другом, вимкнувши світло. Затамувавши подих, притлумлював смішки, коли Барб Гедлер гукала крізь двері, щоб хлопці нарешті позамовкали й засинали. Фок горнувся в теплий спальник на підлозі неподалік цієї жахливої плями. Гарно було в цій кімнаті. А тепер, як і в коридорі, тут смерділо хлоркою.
— Можна відчинити вікно?
— Ліпше не треба, — озвався Рако. — Доводиться тримати жалюзі опущеними. Незабаром по тому, як це все сталося, я зловив тут кількоро дітлахів, які намагалися зробити фотки.
Витягнувши планшет, Рако постукав по екрану. Передав планшет Фокові. На екрані відкрилася фотогалерея.
— Тіло хлопчика вже забрали. Але тут видно, в якому стані була кімната.
На світлинах жалюзі були повністю підняті, й моторошну сцену заливало світло. Двері шафи були розчахнуті, а весь одяг — грубо зсунутий набік. Великий плетений кошик з іграшками лежав перекинутий. Перину з космічним кораблем відкинули в кінець ліжка, немов щось під нею шукали. На бежевому килимі в кутку розливалася чорно-червона пляма, витікаючи з-під великого перевернутого кошика для брудної білизни.
Фок на мить спробував уявити останні миті Біллі Гедлера. Як він кулиться за кошиком з брудною білизною, намагаючись притлумити хрипке сапання, а по нозі в нього цебенить гаряча сеча.
— Маєте дітей? — запитав Рако.
Фок похитав головою.
— А ви?
— Скоро перша народиться. Дівчинка.
— Вітаю.
— Але в нас ціла армія племінниць і племінників. Не тут, а вдома, у Південній Австралії. Є кілька приблизно віку Біллі, є кілька молодших, — сказав Рако, забираючи планшет і прогортаючи світлини. — І справа в тому, що брати мої знають усі схованки своїх дітлахів. Можете зав’язати їм очі й завести їх у дитячу — і вони знайдуть малих за дві секунди.
Він постукав по екрану.
— І хай скільки я дивлюся на ці фото, мені це нагадує обшук, — мовив Рако. — Хтось, не знаючи схованок Біллі, методично обшукував кімнату. Малий у шафі? Ні. Під ліжком? Ні. Немов заганяв хлопчика.
Фок утупився в темну пляму, що колись була Біллі Гедлером.
— Покажіть мені, де ви знайшли Шарлотту.