Старший чоловік за два ряди від Фока зустрівся з ним поглядом — і вони, впізнавши один одного, обмінялися сумною усмішкою. Як же його звати? Фок спробував пригадати. Ніяк не міг зосередитися. Цей чоловік — колишній учитель. Фок уявив, як він стоїть перед класом, хоробро намагаючись зацікавити знудьгованих підлітків географією, або працею, або ще чимось, але пам’ять усе одно зраджувала.
Чоловік кивнув на свою лавку: мовляв, він може посунутися, одначе Фок увічливо похитав головою і знову перевів погляд уперед. І за кращих часів він уникає пустопорожніх балачок, а сьогоднішню подію, безсумнівно, від кращих часів відділяє мільйон жахливих миль.
Господи, яка ж маленька труна посередині! Між двох дорослих трун вона видавалася ще жалюгіднішою. Хоча куди вже гірше. Маленькі діточки з охайно зачесаним, прилизаним волоссячком тицяли в неї пальцями: «Татку, дивися. Скринька у футбольних кольорах». Старші діти, які вже розуміли, що всередині, налякано мовчали, нервово вертілися у своїх шкільних формочках і тулилися до матерів.
На три труни дивилася згори збільшена родинна світлина — батьки і двоє дітей. Застиглі піксельні усмішки були непомірно великі. Фок упізнав це фото: його показували в новинах. Багато показували.
Унизу квітами, в національних кольорах, були викладені імена загиблих. Люк. Карен. Біллі.
Фок задивився на Люкову світлину. В густій чорній чуприні подекуди майнула сивина, але й досі Люк був у значно кращій формі, ніж більшість чоловіків після тридцяти п’ятьох років. Обличчя трохи постаріло порівняно з тим, яким Фок його пам’ятав, але ж і минуло вже майже п’ять років. Проте ні самовпевнена усмішка, ні хитруватий погляд очей не змінилися. «Яким був, таким і лишився», — майнуло в голові. Але три труни свідчили про протилежне.
— От же ж трагедія, — ні сіло ні впало заговорив фермер поряд з Фоком. Він стояв, схрестивши руки й упершись кулаками собі під пахви.
— Так, — озвався Фок.
— Ви добре їх знали?
— Не дуже. Тільки Люка… — почав Фок — і цілу запаморочливу хвилю не міг дібрати слова, щоб описати чоловіка в найбільшій труні. Рився в пам’яті, але на гадку спадали тільки газетні кліше. — Батька, — зрештою закінчив він. — У дитинстві ми дружили.
— Та я знаю, хто такий Люк Гедлер.
— Тепер, здається, всі знають.
— Ви тут досі живете, ні? — переступив фермер з ноги на ногу й уперше зупинив погляд прямо на Фокові.
— Ні. Давно вже не живу.
— Ясно. Але в мене таке відчуття, наче я вас десь бачив, — нахмурився фермер, силкуючись пригадати. — Гей, а ви не з тих нікчемних тележурналістів, ні?
— Ні. Я з поліції. З Мельбурна.
— Та невже? Вам, хлопці, давно пора почати розслідування проти уряду, який довів до такого, — кивнув чоловік на Люкове тіло, що лежало поряд з тілами його дружини й шестирічного сина. — Ми тут намагаємося нагодувати країну, сто років уже такої жахливої сухоти не було, а уряд зібрався скорочувати дотації. Як так подумати, цього сердешного покидька можна зрозуміти. Це ж бісо…
Він затнувся. Обвів поглядом церкву.
— Це ж просто ганьба, ось що це таке.
Фок не відповів, і вони двоє замислилися над некомпетентністю Канберри. Потенційних винуватців загибелі родини Гедлерів уже добряче пошмагали на сторінках газет.
— То ви приїхали розслідувати? — кивнув чоловік на труни.
— Ні. Просто як друг, — озвався Фок. — Не думаю я, що тут є що розслідувати.
Знав він, як і всі інші, тільки те, що почув у новинах. З новин картина здавалася ясною. Рушниця належала Люкові. Пізніше її знайшли біля його тіла: цівка була застромлена у те, що лишилося від його рота.
— Либонь, ваша правда, — мовив фермер. — Я просто подумав, якщо ви були друзями…
— Та я й не в тому підрозділі. Федеральна служба. Фінансовий моніторинг.
— Мені це ні про що не говорить, друже.
— Це означає, що я відстежую гроші. Якщо раптом сума з кількома нулями опиняється не там, де потрібно. Відмивання коштів, розтрата — отакі речі.
Чоловік щось відповів, але Фок не розчув. Його погляд перемістився з трун на жалобників у першому ряду, зарезервованому для рідних. Вони сидітимуть попереду друзів і сусідів, які, витріщаючись їм у потилиці, дякуватимуть Богові, що не потрапили на їхнє місце.
Минуло двадцять років, а Фок миттю впізнав Люкового батька. Джері Гедлер посірів з обличчя. Очі глибоко ввалилися. Він слухняно всівся на своє місце в першому ряду, одначе голову відвернув. Ігноруючи заплакану дружину, яка сиділа поряд, і три дерев’яні ящики, що прихистили рештки його сина, невістки й онука, він дивився прямо на Фока.