Кролики, сказав Салліван. Ось у чому була проблема. Принаймні один. І так нелегко з цією посухою, а тут ще вони обгризають усе, що можна обгризти. Увечері напередодні Салліван нарікав на це у «Руні», й Люк запропонував допомогу.
— А хто-небудь чув, як ви домовлялися? — запитав Фок.
— Можливо. Я точно не пам’ятаю. Але там було доволі завізно. Будь-хто міг чути, хто сидів неподалік.
Люк Гедлер підкотив до в'їзду на поле й вистрибнув з пікапа. Він з’явився на п’ять хвилин раніше, але Джеймі Салліван уже був там. Чоловіки вітально підняли руки. Люк дістав з кузова рушницю і взяв у Саллівана набої.
— Ходімо, займемося тими твоїми гризунами, — сказав Люк, вишкіривши зуби.
— То набої були твої? — запитав Рако. — Які саме?
— «Вінчестер». А що?
Рако зловив погляд Фока. Знову не «ремінгтон».
— А своїх набоїв Люк не привіз?
— Здається, ні. Мої кролі — мої кулі, ось як я собі думав. А що?
— Просто уточнюю. І як Люк поводився?
— Та навіть не знаю. Я відтоді багато разів прокручував це в голові. І повинен сказати, що поводився він звичайно. Нормально… — Салліван мить поміркував. — Ну, принаймні коли їхав від мене.
Перші кілька разів Люк промахнувся, і Салліван глянув у його бік. Люк гриз задирку на великому пальці. Салліван нічого не сказав. Люк знову вистрілив. Знову промазав.
— Усе гаразд, друже? — неохоче поцікавився Салліван. З Люком він розмовляв про особисте не частіше, ніж з іншими своїми приятелями, тобто практично ніколи. З іншого боку, не може ж він змарнувати цілий день на цих кролів. Сонце пекло у спину.
— Усе гаразд, — неуважно похитав головою Люк. — А у тебе?
— Так, нормально.
Салліван вагався. На цьому можна було б і зупинитися. Але Люк вистрілив і знову промазав. Салліван вирішив прийти йому на допомогу.
— Останнім часом бабуся зовсім здала, — сказав Салліван. — 3 нею стільки мороки!
— Як вона почувається? — поцікавився Люк, не відриваючи очей від кролячої нори.
— Та добре. Просто іноді доглядати за нею непросто.
Люк неуважно кивнув, і Салліван збагнув, що він слухає упіввуха.
— Вічно так з тими клятими жінками, — сказав Люк. — Твоя принаймні вже не бігає по всьому місту, розносячи бозна-які плітки.
Салліван, який у житті не думав про свою бабусю як про «жінку», не знав, що й відповісти.
— Та ні, авжеж, — нарешті сказав він, відчуваючи, що несамохіть забрів на незнайому територію. — А з Карен усе гаразд?
— О… Ага. Не хвилюйся, — озвався Люк, прицілився й натиснув на гачок. Цього разу поцілив. — Знаєш… Карен у своєму репертуарі. Вічно з нею щось трапляється.
Він набрав у груди повітря, наче хотів ще щось додати, але стримався. Передумав.
Салліван розхвилювався. Це точно незнайома територія.
— Зрозуміло.
Хотів ще що-небудь докинути, але в голові було порожньо. Він глянув на Люка, який опустив рушницю і спостерігав за ним. На мить їхні очі зустрілися. В атмосфері повисла відчутна ніяковість. І чоловіки обидва розвернулися до кролячої нори.
— Вічно щось трапляється? — перепитав Рако. — Що він цим хотів сказати?
Салліван жалібно втупився у стіл.
— Не знаю. Я не запитав. Треба було запитати, правда?
«Так», — подумав Фок.
— Ні, — сказав він. — Це все одно навряд чи щось змінило б.
Він сам не знав, так це чи ні.
— Люк більше нічого не казав?
— Ні, — похитав головою Салліван. — Ми заговорили про погоду. Як завжди.
За годину Люк потягнувся.
— Гадаю, добре ми прорідили їхні ряди, — мовив він, глянувши на годинник. — Час рухатися.
Він повернув невикористані набої Саллівану. Забувши про нещодавню ніяковість, вони разом дійшли до пікапа.
— Швиденько по пиву? — Салліван скинув капелюха й ліктем витер обличчя.
— Ні, мені треба додому. Багато роботи, знаєш.
— Ясно. Дякую за допомогу.
— Нема за що, — стенув плечима Дюк. — Хоч пристрілявся нарешті.