— Дякую, — озвався Фок по паузі.
— Ми дуже засмутилися, дізнавшись, що він помер. Рак — страшна штука.
— Так.
Рак прямої кишки, шість років тому. Важка була смерть.
Джері, який стояв, спираючись на лутку, розтулив рота вперше за весь час, відколи Фок з’явився.
— Коли ви поїхали, знаєш, я намагався підтримувати зв’язок, — заговорив він наче мимохідь, але відчувалося, що він захищається. — Писав твоєму татові, кілька разів дзвонив. Але він ніколи не передзвонював. Урешті-решт я здався.
— Та все гаразд, — мовив Фок. — Він не дуже спілкувався з Ківарою.
І це ще м’яко сказано. Вони всі троє вдали, що не помітили цього.
— Вип’єш?
Не чекаючи на відповідь, Джері зник у будинку, а за хвильку вийшов з трьома склянками віскі. Фок вражено взяв у нього склянку. Він зроду не бачив, щоб Джері пив щось міцніше за світле пиво. Заки віскі опинилося в його руці, лід уже почав танути.
— Будьмо.
Захиливши голову, Джері зробив великий ковток. Фок чекав, що він скривиться. Цього не сталося. Ввічливо сьорбнувши віскі, Фок відставив склянку. Барб з огидою дивилася на свій напій.
— Не варто пити таке при немовляті, Джері, — зронила вона.
— На бога, люба, малій байдуже. Вона спить як убита, — озвався Джері — й запала моторошна пауза. З чорнильної темряви садка долинав білий шум нічної комашні. Фок прокашлявся.
— Як ви, Барб, тримаєтеся?
Опустивши погляд, жінка погладила Шарлоттину щічку. Відтак похитала головою, і на обличчя дівчинки впала сльоза.
— Це ж очевидно… — почала вона й зупинилася. Кілька разів кліпнула. — Ну, це ж очевидно, що Люк не винен. Він би такого в житті не зробив. Сам знаєш. Не вбив би він себе. А тим паче свою чудову родину.
Фок зиркнув на Джері. Той і далі стояв у дверях, витріщаючись на свою наполовину спорожнілу склянку.
— Я розмовляла з Люком за кілька днів до того, як це сталося, — провадила Барб. — У нього все було гаразд. Чесно, все було нормально.
Фок гадки не мав, що казати, тому кивнув. Барб сприйняла це як заохочення.
— Ну от, ти це розумієш, бо добре його знав. Але інші люди… Вони не такі. Вони вірять усьому, що їм скажуть.
Фок ледве стримався, щоб не бовкнути: з Люком він не бачився вже п’ять років. Вони обоє поглянули на Джері, який і далі роздивлявся свою склянку. Від нього допомоги не варто чекати.
— Ось чому ми сподівалися… — Барб озирнулася, завагавшись, — я сподівалася, що ти нам допоможеш.
— Чим саме допоможу? — втупився в неї Фок.
— Ну, довідаєшся, що саме сталося. Відбілиш Люкове ім’я. Заради Карен і Біллі. Й заради Шарлотти.
З цими словами вона заходилася заколисувати Шарлотту, погладжуючи її по спинці й заспокійливо мурмочучи. Немовля й не ворушилося.
— Барб, — гойднувся вперед у кріслі Фок і поклав долоню їй на вільну руку. Шкіра в неї була волога й гаряча. — Мені дуже боляче через те, що сталося. З усіма вами. Колись Люк був мені як брат, ви же знаєте. Але я не та людина, яка вам потрібна. Якщо вас щось непокоїть, зверніться в поліцію.
— Ми звернулися до тебе, — вона забрала руку. — Ти з поліції.
— Вам потрібна поліція, яка займається саме такими справами. А я цим більше не займаюся. Ви ж знаєте. Тепер я більше по фінансах. Рахунки, гроші.
— Так отож, — кивнула Барб.
Джері ледь чутно пирхнув.
— Барб вважає, що тут могли зіграти роль гроші.
Він намагався говорити нейтрально, але йому це не вдалося.
— Так. Я справді так вважаю, — відтяла вона. — Чому тобі так важко в це повірити, Джері? Та йому гроші кишеню пропалювали. Коли в Люка був долар, він витрачав ще два, щоб тільки позбутися першого.
Чи справді це так? Фок не мав певності. Він не пригадував, щоб Люк так уже любив розкидатися грошима.
Барб знов обернулася до нього.
— Слухай, десять років я вважала, що ми правильно вчинили, продавши ферму Люкові. Але останні два тижні я не могла відкараскатися від думки, що ми звалили на нього завеликий тягар. З цією посухою… хтозна! Всі у відчаї. Може, він у когось гроші позичив. Або старі борги не міг сплатити. Може, по нього прийшов хтось, кому він заборгував.
Мовчання затягнулося надовго. Фок, пошукавши, куди поставив свою склянку, зробив чималий ковток. Віскі було вже тепле.
— Барб, — нарешті промовив він. — Може здатися, що це не так, проте слідство, безперечно, розглянуло всі ці можливості.
— Але не дуже в біса добре, — відтяла Барб. — Не хотіли вони нічого знати. Приїхали з Клайда, кинули один погляд, сказали: «Ага, ще один фермер зірвався з котушок», — і це все. Відкрили справу й закрили. Та видно ж було, як вони думають. Глушина — вівці й лани. Тільки божевільний узагалі згодиться тут жити. Та в них це на обличчях було написано.