— Ні, не нам… Я більше нікуди не влазитиму. Його дівчина невдовзі повернеться у Норвегію, дім перейде у її власність. Вона хоче його продати. Якщо гроші там, це виявиться, коли вона звільнятиме дім.
Генрієтте розхвилювалася, почала щось говорити про те, що вони втрачають контроль над справою і грошима, а потім різко урвала себе.
— Було б значно ліпше, якби ми самі, а не хтось сторонній, знайшли ті гроші, якщо ти розумієш, про що я кажу.
— Мабуть, так, але я ледь жива від цього всього. Більше не можу… — відповіла Ліне. — Якби я відчувала за спиною підтримку редакції, то була б інша справа, але зараз ідеться не лише про мене. Я мушу подумати й про свою донечку.
— Розумію… І цілком поважаю твоє рішення.
Далі розмова тягнулася в’язко, знеохочено. Ліне намагалася зосередитись на пересічних, буденних темах. За якихось півгодини Генрієтте підвелася.
— Мені вже час, — сказала вона. — Сподіваюся, ми не втрачатимемо зв’язок…
Ліне теж устала, обійняла Генрієтте на прощання, а потім стояла й дивилася їй услід. Мабуть, щойно заверне за кут вулиці, кинеться дзвонити своєму кримінальному співмешканцеві.
Ліне почала збирати речі й побачила телефон Генрієтте, який вліз у шпарину між сидінням та бильцем крісла. Першим порухом було побігти за нею, але вона стрималася. Щоб зайти в телефон, треба набрати пін-код або притулити палець. Ліне зазирала в руки Генрієтте, коли та набирала пін-код біля барної ляди. 0208. Ще подумала, що чотири цифри, можливо, дата народження доньки або коханого.
Вона провела пальцем по екрану. Усе може виявитися дуже просто.
0208.
Телефон відкрився.
Ліне глипнула на вхідні двері. Генрієтте дуже швидко виявить відсутність телефону. Будь-якої миті вона може повернутися до кав’ярні.
Ліне насамперед увійшла в месенджер. Даніель стояв у списку третім. Вона погортала листування, скропила, не читаючи, записочки про цілком практичні буденні справи, зупинилася на короткому відеофайлі, надісланому співмешканцеві у неділю зранку. Спершу Ліне не зрозуміла, про що там ідеться, камера вібрувала, доки нарешті сфокусувалася на клавіатурі. У кадрі видно було дві руки, пальці бігали по літерах. Ліне стало млосно. То був її ноутбук і її пальці. Генрієтте фільмувала їхню останню зустріч. Лінині пальці швидко набрали пароль, але в сповільненому програші відчитати його не було проблемою.
Ліне голосно вилаялася, глянула на двері й знову взялася скропити. Напередодні Даніель прислав Генрієтте фото її інформаційної стіни в підвальному офісі.
«Знайди все, що зможеш, про цих людей», — написав він у повідомленні.
Ліне не треба було збільшувати фото, щоб побачити, яких людей мав на увазі Даніель. То були імена, написані навколо імені Леннарта Клаусена. Томмі Плейм та Аксель Скавгауґ. Обоє стали жертвами нападників.
Теленькнув дзвоник над вхідними дверима. То була Генгрієтте.
Ліне вимкнула телефон, помахала ним у повітрі.
— Ти забула, — усміхнулася вона вимушено. — Лежав на кріслі.
Генрієтте подякувала й теж усміхнулася.
— Я без телефона, як без рук, — сказала вона.
Ліне провела її до дверей. Вони знову попрощалися, і Генрієтте зникла за рогом. Відразу по тому вона проїхала в блакитному «ауді» вулицею з телефоном біля вуха.
Ліне теж вийняла з кишені мобільний, щоб зателефонувати батькові й повідомити, що гра почалася.
65
Адріан Стіллер зайшов у банк услід за молодою парою. Вони відірвали в автоматі талончик з номером своєї черги і сіли чекати. Стіллер підійшов до інформаційної стійки й попросив покликати Веґарда Скоттемюра.
Чоловік за стійкою глянув на монітор свого комп’ютера.
— Він саме консультує клієнта, — повідомив він із завченою усмішкою на губах.
— Я не можу чекати, — наполіг Стіллер.
Банківський службовець глянув на нього так, ніби нічого подібного ще не чув.
— Гляну, чи скоро закінчить, — сказав він, сповзаючи зі свого табурета.
Стіллер рушив за ним. Веґард Скоттемюр сидів у боксі зі скляними стінками. Літня клієнтка вже збиралася йти.
— До тебе відвідувач, — сказав службовець з інформації.
Скоттемюр визирнув з бокса, зустрівся зі Стіллером поглядом, і на його обличчі майнула якась тінь приреченості. Він випровадив клієнтку. Стіллер зайшов у бокс і зачинив за собою двері.
— Добрий день, — привітався він, сідаючи.
Скоттемюр лише кивнув.
— Ви були не зовсім чесні зі мною, — сказав Стіллер.
Скоттемюр стрепенувся, наче обурившись.
— Але я нічого більше не знаю.