— Буде виконано за півгодини, — пообіцяв черговий. — Що за авто й де стоїть?
— Синє «ауді», — пояснив Вістінґ, назвав адресу та реєстраційний номер.
— Я передзвоню.
Вістінґ подякував. За вікном темніло. Двоє хлопчаків-велосипедистів у футбольних спортивних костюмах і з великими торбами зупинилися на вулиці, певно, поверталися з тренування. Злодійкувато пороззиралися, потім один зліз з велосипеда. Доки товариш тримав його велосипед, перший хлопець зайшов у садок, сторожко поглядаючи на вікна будинку, підкрався до яблуні, зірвав два яблука, притьмом повернувся до друга, стрибнув на велосипед, і обидва чкурнули.
Знову задзвонив телефон. Знову Юнас Гільдре з «Даґбладет». Вістінґ подумав, що можна, зрештою, і відповісти.
— Я з приводу Бернгарда Клаусена, — пояснив журналіст. — Тут трапився один епізод, про який я хотів би вас поінформувати.
— Який епізод?
— Я ж був минулого тижня у Ставерні, фотографував згарище й розмовляв з сусідами. Один з них розповів мені про картонні коробки, які ви виносили.
Вістінґ сам собі кивнув. Знав, звідки ноги ростуть.
— Той сусід зателефонував мені кілька годин тому, розповів, що у нього побував іще один чоловік, який розпитував про те саме, що і я. Сказав, що ви повинні про це почути, але сам телефонувати не забажав.
Вістінґ випростався.
— А тепер детальніше, прошу.
— Один тип прочитав у газеті про коробки й захотів дізнатися більше. Невдовзі йому почали погрожувати.
— Це ж як?
— Той, хто погрожував, був високий і кремезний, однозначно вживав анаболіки. Вимагав інформації.
— Сусід-дачник міг знати більше, ніж написано в газетах?
— Він розказав про вас.
— Про мене?
— Сказав, хто ви. Що ви з напарником поверталися на згарище й розпитували про вкрадені каністри. Того чоловіка це дуже зацікавило.
— Що саме?
— Ваше прізвище й те, що ви з поліції.
Вістінґ обвів поглядом порожні монітори. На них нічого не відбувалося. Грабіжники збагнули, що поліція знайшла гроші, і капітулювали.
— Розумію, — промовив Вістінґ. — Коли це було?
— Сьогодні вранці. З ним іще була жінка, але вона не виходила з авта.
— Що за авто?
— Синє «ауді».
Вістінґ знову кивнув сам до себе.
— Дякую за дзвінок, — сказав він.
Але Юнас Гільдре ще не закінчив розмови.
— Ви могли б мені трохи більше розповісти про те, що відбувається? — запитав журналіст. — Що було в тих коробках?
— Я вже вам казав. Особисті речі покійного.
Аудюн Тюле штурхнув Вістінґа й тицьнув пальцем на монітор з картою. Червона цятка зрушила з місця.
— Це може означати все, що завгодно, — не поступався журналіст.
— Дякую за дзвінок, — повторив Вістінґ і вимкнув розмову.
Червона цятка поверталася в бік Ставерна. Вона мала б виїхати на Е18 у напрямку Осло, натомість поїхала через центр містечка.
Вістінґ підвівся. Цятка сповільнила рух, заїхала в добре знайомий йому житловий квартал, а тоді зупинилася. Перед його будинком…
69
Ліне найліпше працювалося, коли за вікном було темно. Наче її мучило нечисте сумління, що вона в білий день сидить у чотирьох стінах за комп’ютером. До того ж, їй було легше зосередитися на роботі, знаючи, що Амалія спить.
Ліне облаштувалася у робочій кімнаті матері на другому поверсі. Колись мама перевіряла там учнівські зошити й укладала освітні плани.
Матеріал починав набирати форми. Ліне все ще бракувало багатьох відповідей, дратувала необхідність працювати уривчасто, та все ж вона зуміла написати чимало виокремлених текстів, які згодом можна буде легко «зшити» докупи.
Останні півгодини Ліне писала про хворобу Ліси Клаусен. То була рідкісна форма раку, яка виникала в клітинах, відповідальних за вироблення гормонів, що керували багатьма найважливішими функціями організму. Симптоми були непомітними, проявилися вже аж болями. Пухлини поширювалися дуже швидко. Цю форму раку вважали найагресивнішою і здатною успадковуватися.
У деяких медичних журналах вона вичитала про ліки, здатні пригальмувати ріст пухлин, а отже, подовжити життя. У клініках Ізраїлю та Мексики лікували також за допомогою радіовипромінювання, яке в окремих випадках зупиняло ріст пухлин і навіть призводило до їх всихання. Однак ліки й методи лікування були неймовірно дорогими, норвезька система охорони здоров’я не покривала видатки на них.
Ліне погортала свої нотатки й знайшла інформацію, що Бернгард Клаусен мав намір продати дачу, аби профінансувати лікування дружини за кордоном, навіть розмовляв про це з прем’єр-міністром. Важко сказати, скільки коштувало б таке лікування і скільки Клаусен зміг би отримати в 2003 році за свою дачу, але грошей йому точно не вистачило б.