Ліне покинула недописане речення і почала нишпорити в паперах та нотатках, розсипаних на столі. Звук, що долинув з нижнього поверху, змусив її завмерти. Вона так захопилася своїми експериментами, що не помічала нічого навколо. У будинку хтось був…
70
Чулися наче кроки.
Ліне прислухалася, затамувавши подих. Так, кроки… Скрипнула п’ята сходинка на сходах. Вона завжди скрипіла. Хтось піднімався до неї нагору.
Рука намацала телефон. Вона нечутно зсунулася зі стільця.
Той, хто піднімався нагору, шукав її. Сходи вели на піддашшя з коридорчиком і чотирма кімнатами: ванною, її старою дівчачою кімнаткою, де зараз спала Амалія, колишньою братовою кімнатою і тією, де вона перебувала цієї миті.
Ліне зняла код з телефону, водночас роззираючись у пошуках сховку або якогось знаряддя, щоб оборонитися.
Нічогісінько.
Великий палець ковзнув по тріснутому екрану. Навпомацки набрала 112.
Вона чула, як пішли гудки, але часу на повідомлення вже не залишилося. Пройму дверей заповнила собою постать чоловіка в чорних спортивних штанах, футболці, рукавичках і балаклаві на обличчі.
Ліне відступила крок назад. Наткнулася на офісне крісло і вперлася спиною в письмовий стіл. Вона чула, як на іншому кінці відповіли. Ліне обережно опустила мобільний на сидіння крісла, сподіваючись, що оператор зрозуміє, що відбувається, і відстежить дзвінок.
Чоловік зайшов у кімнату.
— Чого тобі треба? — запитала Ліне.
Голос виявився слабшим, ніж вона очікувала.
Чоловік не відповів, підійшов до крісла, скинув телефон на підлогу й розтоптав ногою, а тоді рвучко сіпнувся до неї.
— Бісова курва! — зашипів він. — Де твій батечко?
Від удару Ліне втратила рівновагу, а від болю їй запаморочилося в голові.
— Тут його нема, — насилу промовила вона, торкаючись обличчя.
Мабуть, тріснула губа. Кров стікала підборіддям.
— А твоя донечка? Де вона?
Ліне не могла присилувати себе відповісти.
Новий удар в обличчя. Ліне ледь стримала крик.
— Думала, ми нічого не допетраємо? — вів далі чоловік.
Вочевидь, перед нею стояв Даніель Ліндберґ, але вона не розуміла, про що він каже.
— Я знаю, хто твій батечко! — жовчно випльовував він слова. — Коп-чортяка!
Чоловік схопив Ліне однією рукою за горло і міцно стиснув.
— Яке бісове нахабство, — сичав він. — Використати власну доньку!
Вільною рукою непрошений гість скинув зі столу на підлогу всі папери.
Ліне стало важко дихати, але ясність думки не пригасла. Вони довідалися, хто її батько, і розгадали його задум. Мабуть, збагнули, що ніяких грошей у гаражі Бернгарда Клаусена немає, але й не знали, що вони в домі Вістінґа.
— Ти надто далеко зайшла, це вже особиста образа, — вів далі чоловік у балаклаві. — Твій батечко отримає персональне повідомлення.
Він втиснув Ліне в крісло.
— Сама йому напишеш! — сказав чоловік, послаблюючи руки на горлі.
Він поклав перед нею аркуш паперу, дав знак, щоб вона взяла ручку. Ліне послухалася.
— Іди к бісу!
— Щ-що? — затинаючись пробелькотіла Ліне.
— Це — послання твоєму батькові: Іди к бісу! Як думаєш, він зрозуміє? Зрозуміє, що має облишити ту справу? Бо якщо продовжуватиме у тому ж дусі, нічого доброго не доб’ється!
Чоловік нависав над Ліне. Дихання гаряче, з солодкавим запахом.
Ліне почала писати. Вона здогадалася, навіщо прийшов цей страшний чоловік у балаклаві і про що йому йдеться. Грабіжники розуміли, що покарання — це лише справа часу. Вони готові були пустити в хід усі методи й засоби, лиш би зупинити розслідування. Насильство й погрози — їхні звичні аргументи.
— А тепер можеш намалювати котика. Ти ж так гарно вмієш малювати котиків… Батечко твій знає, що трапилося з котом, хіба ні?
У Ліне тремтіли руки. Від неконтрольованих рухів, лінії лягали нерівно. У кота з’явилися вуха й хвіст. Раптом Ліне завмерла, притиснувши ручку до паперу, не певна, чи зловмисник почув те саме, що й вона.
— Мамо! — знову крикнула зі спальні Амалія.
71
— Альфа, це — Браво 3–0.
Аудюн Тюле схопив рацію, відповів на виклик.
— Стосовно сріблясто-сірого «фольксвагена пассата» 1,6 TDI, що його ми тричі бачили в районі. За кермом — чоловік, але автомобіль орендований на короткий час на ім’я Генрієтте Коппанг.
— Прийнято, — відповів Тюле.
Вістінґ не відводив погляду від карти на моніторі. Червона цятка зупинилася перед його домом, а потім підкотилася до будинку Ліне. В автомобілі, без сумніву, перебували Даніель Ліндберг і Генрієтте Коппанґ. Отже, орендованим автом з великою ймовірністю керував Александер Квамме. Мабуть, побачив нишпорок і збагнув, що в будинку Клаусена їм влаштували пастку.