— Думаю, нас розкусили, — промовив Вістінґ.
Тюле з ним не погодився.
— Вони приїхали сюди на розвідку, — сказав він. — Уже стемніло. Вони повернуться уночі.
Вістінґ взяв телефон, подзвонив Ліне. Спершу в слухавці було тихо, потім почулися уривчасті гудки. Він вилаявся і набрав її номер знову. Ліне не відповідала. Тоді він набрав центральний пульт поліції.
— Вибачте, — відповів старший інспектор. — Я був трохи зайнятий, сталася серйозна дорожня пригода, коли я саме хотів вам зателефонувати. Ми вислали патруль, але за вказаною адресою «ауді» немає.
— Я знаю. Авто переїхало в інше місце, — Вістінґ на мить замовк, йому стиснуло горло. — Виникла прикра ситуація. Боюся, що наша операція провалилась. Я поза Осло, але, можливо, об’єкт проник у моє приватне помешкання. Удома лише донька з малою дитиною.
— Існує загроза їхньому життю?
— Не знаю… Не можу додзвонитися до доньки.
— Вислати патрульне авто? Саме на цю мить вільного немає, але я щось вигадаю…
Вістінґ відчував, як кров гупає йому у вухах. Можливо, операція усе ж не провалилась іще? Зловмисники могли й не знати, що в коробках, які винесли з дачі Клаусена, були гроші. Ану ж, вони й досі сподіваються, що здобич сховано в потайному місці Леннарта. Може, червона цятка спинялася на вулиці під будинками його і Ліне лише задля спостереження, чи є хтось удома, перш ніж самим податися в Осло. Поліційне авто може все зруйнувати.
— Ні, — відповів він. — Не треба… Дякую!
Вістінґ зателефонував Мортенсенові.
— Сідай у машину і їдь до мене додому. Задзвони, коли під’їжджатимеш.
Мортенсен ні про що не питав.
— Боюся, це горить, — додав Вістінґ.
72
Зі спальні знову долинув голос Амалії.
— Мамо!
Ліне не відповіла, бачила лише, як губи за балаклавою розтягнулися в усмішці.
— Гроші в підвалі, — прошепотіла вона.
Чоловік сіпнув головою, ніби від удару.
— Що ти сказала?
— Гроші з пограбування в аеропорту… Вони лежать у підвалі.
— Тут?
— Так.
Чоловік зареготав.
— Чому тут?
— Слідча група… — почала Ліне. — Тут їхній командний центр.
Сміх стих. Чоловік різко шарпнув Ліне зі стільця.
— Показуй! — скомандував він і штовхнув її до дверей.
Ліне впала на підлогу, але зіп’ялася на ноги, сподіваючись, що Амалія не вийде зі своєї кімнатки.
— Мамо! — знову покликала дівчинка.
— Почекай! — гукнула Ліне. — Я зараз прийду, моя маленька!
Чоловік боляче штурхнув її межи плечі. Ліне знову ледь не втратила рівновагу, але дійшла до сходів. Вона відводила страшного дядька подалі від донечки.
— Он там! — сказала Ліне, показуючи на двері підвалу.
Чоловік натиснув на клямку.
— Замкнено… Де ключ?
— У тата.
Чоловік відступив крок назад, вивчаючи двері. Замок простенький, до нього підійдуть будь-які хатні ключі. Він потягнув Ліне за собою до туалету, зазирнув на двері зсередини. Ключа не було. У дверях гардеробної, де висіли неходові на щодень речі — зимові куртки, лижні штани та інший одяг, — ключа теж не було.
Чоловік потягнув Ліне назад до підвалу, спробував виважити двері плечем. Сигналізація спрацює, щойно він виб’є двері. Це може налякати Амалію, але може прогнати зловмисника й попередити батька. Та, з іншого боку, зовсім не відомо, як зреагує бандит на те, що вона його не попередила про алярм.
Він заніс ногу для удару по дверях.
— Сигналізація, — застерегла Ліне.
— Що ти сказала?
— Усередині сигналізація.
— Знаєш код?
— Ні, — збрехала Ліне.
— Але гроші там?
Ліне кивнула.
— Дев’ять картонних коробок.
Чоловік вилаявся, відволік її назад до гардеробної, жбурнув на підлогу й увімкнув світло. Поздирав з вішаків увесь одяг, доки, врешті, знайшов пасок і звелів Ліне закласти руки за спину. Цупка шкіра врізалася в тіло, коли він затягнув пасок на зап’ястках.
На полиці під стелею лежали два спальні мішки. Чоловік стягнув одного, розкотив на підлозі.
— Залазь! — скомандував він.
Ліне сіла, підсунулася до отвору.
— Головою вперед! — прикрикнув чоловіка.
Мабуть, вона задовго вагалася, бо чоловік схопив спальник і натягнув їй на голову. Ліне враз забракло повітря. Вона закашлялася, докладаючи неймовірних зусиль, щоб не запанікувати, відчула, як він іще одним паском стягнув їй ноги.