На тих вихідних закінчили мурувати терасу. Згодом її виклали кам’яними плитами, встановили піч і великий гриль. Лінині міркування були логічними. Бернгард Клаусен заховав Симона Мейєра там само, де й гроші.
— Нізащо не повірю, ніби Ейканґер щось знав, — сказала Ліне. — Сумніваюся, що хоч якісь підозри спадали йому на думку. Він надто високо цінував Клаусена, щоб серйозно потрактувати анонімку на нього.
Тюле з нею погоджувався.
— Нам ніколи й ні за що не вдасться його засудити… — промовив він.
Мортенсен розмовляв по телефону.
— База даних відбитків пальців, — пояснив він колегам. — Знайшли «пальці» Бернгарда Клаусена на замку ляди, що вела в підземелля. Він був усередині.
Ще один доказ на підтвердження підозри.
Через півгодини компресор замовк, чоловік з відбійним молотком закінчив свою роботу. Мортенсен підкликав жестом міні-екскаватор.
Решта слідчих підійшли ближче.
Екскаватор згріб уламки бетону й каміння у ківш і висипав набік. Ліне накладала кілька знімків.
Коли машина докопалася до гравію, Мортенсен застрибнув у кабіну й дав водієві вказівку відвантажувати гравій на окрему купу. Він уважно оглядав кожний ківш.
На глибині сорока сантиметрів з’явилися перші людські рештки: дві сірі кістки й шматтяне клоччя.
Мортенсен махнув рукою, зупиняючи екскаватор, і взявся копати лопатою. Адріан Стіллер йому допомагав. Ліне фотографувала, а Вістінґ спостерігав збоку. Лише тоді, як викопали череп, він підійшов ближче.
Мортенсен обережно вийняв череп з гравію і показав його слідчим. На правому боці потилиці виднілася чотирисантиметрова тріщина. Не було потреби щось коментувати. Глибока рана збігалася за формою з гострим металевим кантом агрегату в насосній станції біля озера Єршьо.
Мортенсен поклав сірий череп у картонну коробку і продовжив збирання знахідок. Ніхто вже достеменно не довідається, що саме сталося на станції, однак провина за смерть Симона Мейєра, без сумніву, лежала на Бернгардові Клаусені.
За півгодини Стіллер і Мортенсен вилізли з розкопу. Мортенсен запечатав «вуха» коробок, а тоді подав знак водієві екскаватора засипати яму.
— До нас гості, — мовив Стіллер, киваючи на автомобіль, який з’їхав на траву в кінці вулиці.
Високий чоловік у чорних штанях і білій з краваткою сорочці вийшов з авта.
— Це хто? — запитав Тюле.
— Юнас Гільдре з «Даґбладет». Що його сюди принесло? — роздратовано відізвалася Ліне.
— Це я попросив його приїхати й поговорити з тобою, — сказав Вістінґ. — Він має взятися за Арнта Ейканґера.
— Що ти маєш на увазі?
— Різницю між журналістикою і слідством, — відповів Вістінґ. — У журналістиці докази не мусять бути визнані судом. Достатньо їх оприлюднити. І цього вистачить, щоб зруйнувати чиюсь політичну кар’єру.
Журналіст з усіма привітався, Вістінґові останньому потиснув руку.
— То вже нарешті можете мені розказати? — запитав він.
— Що саме?
— Що було в коробках?
Вістінґ усміхнувся.
— Гадаю, про це вам варто поговорити з Ліне, — відповів він.
76
Сандерсен зателефонував після двох публікацій Ліне в інтернет-виданні «Даґбладет». Перша стаття була про поліційну акцію на Е18. Поліція загалом затримала чотирьох чоловіків і одну жінку в зв’язку з гучним пограбуванням валюти в аеропорту Ґардермуен 2003 року. Двох із них взяли з усією здобиччю під час операції перехоплення. У другій статті йшлося про поновлення давньої нерозкритої справи й про знайдення у ході слідства Симона Мейєра, який зник на риболовлі влітку 2003 року.
Ліне дуже кортіло відповісти на дзвінок, хоч би лише для того, щоб почути, що скаже Сандерсен, але час підтискав. Вона закінчувала велику статтю, до якої увійшли матеріали з двох попередніх: такий собі основний стовбур з численними відгалуженнями.
Саме тоді, як вона надіслала готову статтю до редакції, з’явилася новина, що кандидат у депутати Стуртинґу Арнт Ейканґер зняв свою кандидатуру і навіть висловив готовність цілком відмовитися від політичної діяльності. У пресі повідомлялося, що Ейканґер не забажав прокоментувати своє рішення. Місцеве партійне керівництво викреслило його ім’я з виборчих списків, замінивши іншим.