— Будинок обернувся на купку попелу, — закінчив він свою розповідь. — Я домовився з Гаммером, що він приставить поліцейського стерегти згарище, доки ми його дослідимо.
Мортенсен попивав каву маленькими ковточками.
— Пожежа спростила нам справу, — завважив він. — Ми тепер можемо прикриватися нею.
Вістінґ відщипнув шматочок тоста.
— Ми з Мортенсеном маємо о десятій зустріч з патологоанатомом, — Вістінґ глянув на Ліне. — Потім, об одинадцятій, зустріч у партійному офісі. Далі зазирнемо в Кріпос і поїдемо додому до Клаусена. Пропоную не відхилятися від цього плану, тоді ввечері зможемо навідатися на згарище.
— З чого мені починати? — поцікавилася Ліне.
Вістінґ погортав свій нотатник і виписав номер телефону на жовтий аркушик-липучку.
— Папірець з цим телефоном затесався між пачки з грошима в одній коробці, — пояснив він.
— Ґіне Юнасен з Осло, — встряв Мортенсен.
— З’ясуй, хто вона така, — попросив Вістінґ, додав її ідентифікаційний номер й адресу. — У поліційних реєстрах про неї нічого немає. Перевір, чи має вона якийсь стосунок до Бернгарда Клаусена або чи знає хоч щось, що могло б нам допомогти.
— Чудово! Що іще? — кивнула Ліне.
— Ґютторм Геллевік й Едель Голт, — Вістінґ записав імена на аркушику паперу.
— Я знаю, хто такий Ґютторм Геллевік, — сказала Ліне.
— Він був не лише колегою Клаусена по партії, але й його дружбою на весіллі, — пояснив Вістінґ. — Едель Голт виконувала функції персональної асистентки.
Він підкреслив деякі пункти, по яких хотів би отримати детальнішу інформацію. Ліне теж мала купу запитань, про що вона може говорити, а про що — ні. Вони обговорювали справу вздовж і впоперек, доки Вістінґ поклав край балачкам, зібрав посуд і поскладав його в посудомийну машину.
— Увечері збираємося тут, — підсумував він.
Ліне взяла своє авто. Мортенсен поїхав цивільним поліцейським автомобілем. Дорогою вони і Вістінґом розмовляли мало, більше мовчали. Проминули Саннефьорд і Тьонсберґ.
— Я думав про пожежу й дірки в стінах, — Мортенсен глянув у дзеркало. — На тій дачі щось відбулося. Комусь важливо було приховати всі сліди. І ті сліди не конче мусили пов’язуватися з грошима.
У голові Вістінґа крутилися такі ж думки. Але ніхто з них не мав реальних припущень, про що саме могло йтися.
Через годину Мортенсен звернув на територію лікарні «Уллевол» і, рухаючись за вказівниками, попрямував до лабораторного корпусу. Вони відрекомендувалися в реєстратурі, показали припис генпрокуратури негайно надати поліції можливість узяти відбитки пальців й аналіз ДНК покійного політика. Для супроводу їм дали вахтера, який провів їх безкінечними коридорами до викладеної плиткою кімнати, де пахло якимсь невизначеним дезінфекційним засобом. У кінці приміщення стояла холодильна установка з нержавіючої сталі для зберігання тіл. Патологоанатом підкотив каталку, відчинив одну з холодильних шаф, перевірив мітку й аж тоді переклав мертве тіло на каталку.
Мортенсен приготував інструменти, анатом підкотив каталку до робочої лампи й відгорнув простирадло.
Вістінґ стояв біля дверей, читаючи звіт з розтину, доки Мортенсен знімав відбитки з задубілих пальців Бернгарда Клаусена.
Історія хвороби свідчила, що перший інфаркт з ним стався два роки тому через утворення тромбу в одній з коронарних артерій. Артерію розблокували, а хворому виписали ліки, що розріджували кров. Через рік стався ще один інфаркт. Цього разу Клаусенові встановили стент, щоб відновити прохідність артерії. Останній інфаркт був дуже обширний, завдав непоправної шкоди серцевому м’язу й спричинив зупинку серця.
Мортенсен швидко впорався зі своїм завданням. Патологоанатом завіз ноші з тілом у шафу й провів їх до виходу.
Після «Уллевола» вони поїхали просто до партійного офісу на Юнґсторгет, знайшли потрібний під’їзд у великому будинку, піднялися ліфтом на п’ятий поверх. Стіни приймальні були завішані передвиборчими плакатами і портретами кандидатів на посаду прем’єр-міністра. На стійці в товстій чорній рамці стояло фото Клаусена й горіла свічка. Вістінґ повідомив про домовленість із Вальтером Крумом, і жінка з приймальні провела їх до великого кутового кабінету.
При їх появі Крум підвівся з-за столу. Він виявився нижчим на зріст, ніж Вістінґ уявляв собі з телепередач.
— Георґ Гімле прийде за півгодини, — сказав він і жестом запросив до столу нарад, де вже стояла кава й печиво.