— Вдячні, що так оперативно знайшли час для зустрічі, — подякував Вістінґ, сідаючи в шкіряне крісло.
Партійний секретар сів навпроти нього, налив у філіжанки кави.
— Щось уже довідалися? — запитав він.
— Порахували гроші, — відповів Вістінґ і пояснив, як вони розділили всю суму за валютами.
— Можна якимось чином простежити їх походження?
— Ми ведемо пошук за серійними номерами багатьма каналами, щоб перевірити, чи вони десь не засвітилися, — пояснив Мортенсен.
— Засвітилися? — перепитав Крум.
— Чи не належать вони, скажімо, до партії банкнот, які могли бути вкрадені після пограбування банку.
Партійний секретар спроквола кивнув, ніби потребував часу, щоб усвідомити всі перипетії, пов’язані зі знайденими грошима.
— Нам потрібні ваші відбитки пальців, — сказав Мортенсен. — Щоб виокремити їх на коробках.
Він відчинив свою валізку, виклав подушечку, вийняв реєстраційну картку.
— Звісно, — кивнув Крум.
Він підвівся, зняв піджак, закотив рукави сорочки. Мортенсен брав палець за пальцем, зволожував чорною друкарською фарбою і прокочував пучки на спеціальній схемі.
Вістінґ вислухав розповідь Крума про те, як він опинився на дачі й знайшов гроші, як розрізав пакувальну стрічку на трьох коробках, а вже потім покинув дім.
— Ваша теорія? — запитав Вістінґ.
Вальтер Крум похитав головою.
— Незбагненно для мене. Не маю жодного пояснення.
— Як давно ви знаєте Бернгарда Клаусена?
— Дуже давно. Добрих тридцять років.
Крум витер вологою серветкою пальці.
— І за всі тридцять років ви нічого не можете пов’язати з цими грошима, ні політично, ані приватно?
Партійний секретар заперечно похитав головою і вже хотів було сьорбнути кави, як його стримав Мортенсен.
— Заждіть з кавою! Мені потрібна чиста слина.
Він прибрав інструментарій для зняття відбитків і вийняв набір для тесту ДНК.
Вальтер Крум знову сів у крісло, роззявив рота, і Мортенсен обтер ватним валиком його рот.
— А хто міг би щось знати? — запитав Вістінґ, коли Мортенсен закінчив свою процедуру.
— Ґеорґ Гімле знає більше за мене про його урядовий період, але навряд чи про гроші. Я вже казав, він скоро підійде.
— Ви часто там бували? На дачі, маю на увазі?
— Принаймні раз на літо. Надто після того, як він осамотів.
— Ночували?
— Як правило, так, але не завжди.
— Пригадуєте, коли він почав замикати ту кімнату?
— То була спальня сина, — пояснив Крум. — Вона розташована у самому кінці коридора, далеко від вітальні. Ми часто засиджувалися допізна, голосно галакали. Не знаю, коли він почав замикати кімнату, але після загибелі Леннарта, звісно ж, ніхто там більше не ночував.
— Розкажіть про сина, — попросив Вістінґ.
— Та я небагато можу про нього розповісти, — почав Крум. — Був розпещеним шибеником, але загалом позитивним хлопчиськом. Важче стало, коли Бернгард залишився з ним сам.
— Шибеник — це ж як?
— Було б правильніше сказати, що він легко піддавався стороннім впливам і бунтував проти батька.
— Поясніть!
Вальтер Крум сьорбнув кави, ніби розтягував час, підбираючи правильні слова.
— Леннартові виповнилося двадцять чотири роки, коли померла Ліса. Ви ж знаєте ту історію? Вона мала рідкісну форму раку…
Вістінґ кивнув.
— Леннартові важко було збагнути, що її позбавили ліків, які могли б подовжити їй життя. Він звинувачував у тому батька. Усі його подальші вчинки, — так мені здавалося, — були спрямовані на те, аби завдати йому болю.
— Наприклад?
— Він покинув навчання, зв’язався з поганою компанією.
— Що за компанія?
— Байкери, які гасають ночами на мотоциклах і яким байдуже до перевищення швидкості, — пояснив Крум, натякаючи на ніч, коли загинув Леннарт Клаусен.
— Кримінальні типи? — запитав Вістінґ.
— Наркотики там водилися, але подробиць не знаю. Не думаю, щоб хоч колись доходило до втручання поліції.
Вальтер Крум підняв до губ філіжанку, але знову відставив на стіл, так і не відсьорбнувши кави. Видно було, що йому спало щось на думку.
— Він має спадкоємця, ви про це знали? — запитав він. Вістінґ звів угору брову — це було для нього новиною.
— Ще одна дитина?
— Онука… Леннарт Клаусен на момент загибелі мав наречену. Слово «подруга», мабуть, ліпше пасує. Виявилося, що вона була вагітною. Через сім місяців народилася дівчинка.
Вістінґ наготувався записувати. Це буде завдання для Ліне.
— Я знайду для вас ім’я і контактну інформацію, — запопадливо запропонував свою допомогу Крум і кинув погляд на письмовий стіл. — Дівчинка вже підліток.